Світляки на полі бою - В В Срібна

― Мені піти з тобою?

― Ні, для тебе це небезпечно. Пішли до Власія.

― Добре.

За декілька хвилин вони вже були там. В хаті були невеликі ліжка з листя, Власій зловив трьох кроликів і готував до приготування. Побачивши хлопця він посміхнувся і помахав їм у знак привітання. Вони злегка посміхнулися і розпалити багаття. Приготувавши вечері й смачно поївши всі лягли спати, окрім Яна. Він зачекав поки його супутники заснути й взявши сумку з речима направився до дверей.

― Ти куди ?- почувся ззаду сонний голос Семенчика.

― Треба закінчити одну справу, не хвилюйся, я швидко, спи.

Ян пішов, але Семенчик ніяк не міг заснути. Він занадто сильно переживав. Його голову не покидала думка чи не піти у слід за другом.

Ян направився до верби. Це єдине місце, яке йому здавалося відповідним. По дорозі він помітив амулет, який все ще лежав у траві. “ Дем'ян, мабуть, зараз хвилювався. Точно ж відчув як він зламався. Варто повідомити йому про це.” - подумав Ян і піднявши його, сів під вербою біля озера. Діставши з сумки свічку, хлопець заклинанням підпалив її магією. Потім дістав папір з невеличкою паличкою. На перший погляд, це була звичайний, невеликий фрагмент гілки, але за допомогою сили магів нею можна було писати. Це допомагало їм не тільки спілкуватися не маючи під рукою великої кількості предметів, а й маскувати текст. Писали ними за допомогою магії, тому звичайна людина не могла нічого побачили.

Коли Ян відправив лист Дем'яну, запевняючи того, що все гаразд, дістав мішечок з травами та сіллю, сиру кролятину і ще декілька свічок, він взяв декілька віток верби й почав готувати ритуал. У середині він поклав м'ясо потім були гілки, які замкнули у коло підношення, передостаннім була сіль з травами, яка теж була розсипана колом і на кінець свічки, які Ян розставив та підпалив. Він не вперше користувався методами темної магії, але вперше робив це з підношенням. Зазвичай, в магії як оплату використовували власну енергію, але в цьому підвиді в деяких роботах потрібно було ще приносити якісь предмети або їжу в дар, але гарною новиною було те, що завдяки цьому ти не витрачав власної енергії. Він вперше з моменту отримання сили знову вирішив зв'язатися зі своїм так званим “покровителем”. Він хотів попросити про допомогу і про відповіді. І дуже сподівався, що ритуал подіє. Заспокоївшись, він заплющив очі й зосередився на звуках. Відчувши повний спокій він дуже тихо, щоб не порушити його, почав шепотіти замовляння:

― Сила, що дала мені покровительство своє.  Кров'ю і бажанням призвана. Послуги у тебе прошу,- у цей момент вітер подужчав і Ян відчув, як чиїсь холодні руки лягли на його плечі. - Допоможи ж посланцю своєму. Захисти від впливу. Очисти від того, що шкодить мені,- ставало все холодніше, Ян вже починав тремтіти.- За це я тобі ласощі приніс,- Ян підняв руку над колом і на ній за мить з’явилася рана з якої у центр потекла його кров.- За це я тобі кров свою даю. Візьми ж її та виконайте бажання моє. - після цих слів Ян різко відкрив очі.

Прямісінько перед ним було щось темне, воно тримало своїми руками його обличчя і здавалося, що щось намагалося сказати, але Ян не міг розібрати, що саме ж воно говорило. Боковим зором хлопець помітив, що  позаду темної фігури вогонь зовсім розбушувався. Але цей вогонь ні краплини не грів. Не дивлячись на це, Ян вже втрачав свідомість від холоду. Кожна його клітина промерзла, а темні руки робили ситуацію ще гіршою. Секунда і безсилий Ян впав на сиру землю. Відкривши з останніх сил очі, він зрозумів, що свічки потухли, а підношення зникло. Десь в далині він чув чийсь голос. Повіки були важкими й не в силах триматися він втратив свідомість.

― Яне! - кричав Семенчик біжучи до нього.

Він все ж відправився за другом. Побачивши Яна освітленого місячним світлом лежачим на землі, він відчув ніби серце зупинився, не залишилося нічого ні звуку, ні дерев, ні питань. Час ніби став повільнішим і ті декілька секунд бігу здавалися для нього вічністю. Впавши перед другом на коліна, він швидко підняв його і почав трусити.

― Яне! Яне! Прошу тебе, прошу, прокинься ж! Молю тебе!- кричав він.

Ян не приходив у себе й ледве дихав, а його тіло було холодним немов лід. Розум Семенчика нарешті почав пояснюватися.

Тим часом за одним з дерев стояв чоловік і спостерігав за всією тією картиною.  Як Семенчик швидко зняв свою сорочку та одягнув на друга, підняв його з сирої землі й швидко поніс до будинку. Коли він перестав їх бачити, він пішов.

Рустем сидів у шатрі. На невеликому столику лежала стопка старих листів. Чоловік просто дивився на них ніяк не наважуючись нарешті доторкнутися. Вони нагадували йому про його головну помилку, яку він все ще намагався виправити.

*― Вітаю сонце Османської імперії, султана Рустема.- почулося зі входу.

*― Що?- зле відповів Рустем переводячи погляд на чоловіка що тільки но увійшов.

Чоловік підняв голову і сказав:

*― Дозвольте дізнатися, коли краще принести вечерю?- налякано запитав той.

*― Пізніше, не бачиш, я зайнятий! Принеси краще кави.

*― Зрозумів, дозвольте іти?

*― Іди!

Чоловік швидко вклонився і пішов. Він сподівався лише на те, що кава заспокоїть султана і йому не накажуть відрубати голову, що було досить можливим дивлячись на стан Рустема.