Світляки на полі бою - В В Срібна

Тим часом до них підійшов Максим. Він стояв просто дивлячись на Яна. За декілька секунд він сказав:

― Я з нею згоден. Щось точно трапилося і ти просто не хочеш розповідати. Чому ти не змусив його ще трішки зачекати та не їхати в такому стані?- подивившись на Семенчика обурено запитав Максим.

― Чого? Якби не я, він би поїхав в ще більш кепському стані. І весь цей поспіх саме через твої плани та проблеми.

― По перше, це наші спільні проблеми. Будь ласка, якщо захотів взяти участь, щось роби. По друге.

― Що по друге?- перебив його Семенчик.- Я тут лише для того, щоб Ян не постраждав. І, між іншим, ти зобов’язувався це робити, але дивлячись з останніх подій, зовсім на це не здатен. - Семенчик зарозуміло посміхнувся.

― Що?! Я не здатен! Я здатен точно більше ніж ти. Ти, мабуть, зброю навіть ніколи в руках не тримав!- ухильнувшись відповів він після чого додав:- Я ж вже не один рік практикуюся!

― Хочеш перевірити?! Спробуй! Впевнений, що на раз два з тобою розберуся!

Ольга вже відпустила Яна і вони спостерігали за перепалкою. Навіть Власій зайшов до них і зацікавлено дивився на хлопців. Микита ж став між Яном і Ольгою, але трошки позаду. Поклавши руки на плечі дівчини він також спостерігав за сваркою.

― Яне, ти повернувся! Як все пройшло. - почувся голос Наіля, який тільки но зайшов.

― О, ще тебе не вистачало! Хочеш приєднатися і знову жбурнути в мене ніж!?- ніби сміючись з Наіля зауважив Семенчик.

― Будь впевнений цього разу я не стану зволікати й він прилетить прямісінько тобі в лоба.- насмішкувато сказав Наіль.

― Досить вже! - розлючено випалив Ян не витримавши сварки.- Скільки вже можна! Ви хочете перед гостем честь свою посоромити!? Замовкніть вже і почніть працювати! Інакше я вас всіх гарненько відлупцюю! Впевнена, що ніхто з вас зі мною точно не зможе потягатися!

Максим, Наіль і Семенчик притихли та винувато подивилися на обуреного Яна.  Ніхто з присутніх не наважувався вставити й слова тому Ян видихнув заспокоївшись і сказав:

― Знайомтесь, це Власій. Він друг мого батька про якого я розповідав.

Ян показав рукою на чоловіка, що той посміхнувся і засміявся.

― Не думав я, що ви тут таку сцену влаштуєте. Думав тут буде нудно, але радий, що помилявся. І з ким мені розмовляти щодо плану?

― Приємно познайомитися. Я Максим, гетьман. Всі деталі плану ви будете обговорювати зі мною, пані Ольгою.- показуючи на дівчину сказав він і додав:- Ян також буде присутній в разі відсутності справ.

― Мені також дуже приємно познайомитися. Сподіваюся, що спільними зусиллями у нас вийде добитися бажаного результату. - посміхнулася дівчина.

― Сьогодні мені, на превеликий жаль, доведеться покинути вас. Ці ідіоти вас також не будуть хвилювати.- сказав Ян посміхнувшись.

Він кинув на Наіля з Семенчиком злий погляд і вони вийшли. Ян йшов попереду і мовчав від чого вони напряглися. Дійшовши до окраїни табору Ян потер перенісся і повернувся до них.

― І що це було? Ні, краще запитаю по іншому. Якого біса ви там сцену влаштували!?

― Не сердься. Вибач, Я й справді спилив, але казав чисту правду! Він же справді обіцяв, що ти не поранишся, але явно не вберіг!- сказав Семенчик відвівши погляд в траву не наважуючись подивитися в очі другу.

― І з чого ти це взяв?

― З усього, ти що не пам’ятаєш у якому стані приїхав!- зле крикнув Семенчик нарешті подивившись в очі Яну.

― У якому це стані?- спантеличено запитав Наіль якого слова Семенчика шокували.

― Все досить. - перервав їх Ян.- Прошу не поводьте себе так більше хоча б до закінчення битви. Зараз головне розібратися зі цією проблемою і ми направимо всі сили на її рішення. Ви мене зрозуміли?

― Так.- відповів Семенчик.

*― Звісно, моя принцесо. - посміхнувшись сказав Наіль.

― Семенчик, прошу, розбери речі з дороги.

― Вже біжу робити. - посміхнувшись він пішов.

Наіль зняв накидку і поклав на землю.

*― Ви втомились моя принцесо. Сядь краще, ще з ніг звалишся.

*― Я ж просив мене так не називати.- посміхнувшись Ян сів.

Наіль сів поряд. Після хвилин  мовчання Ян беземоційно запитав:

*― Мені ж доведеться його вбити?

*― Ти про…

*― Так.

*― Не знаю, але знай, якщо ти не впораєшся, я це зроблю.

*― Я впораюсь.- Ян посміхнувся.- Але чи я зможу спокійно спати після цього? Саме я посадив його на престол і був тим, хто казав як діяти, отже, я частково винен в тому, що він такий. Це я його створив.

*― Ні, він сам зробив себе таким. Ти намагався зробити його краще, але його натуру було неможливо змінити.

На це Ян лише посміхнувся. З самого початку він був зосереджений лише на виконанні місії та контролі Рустема, але в один момент все змінилося. Він і сам не розумів коли це сталося, коли Рустем став йому не байдужим, коли він почав бажати бути поряд і у всьому допомагати? Він до останнього моменту не вірив в те, що він міг так змінитися, але, коли султан засумнівався в його вірності, Ян це нарешті усвідомив. Але чи були це й справді сумніви, можливо, все було набагато глибше, а він через власні емоції навіть не усвідомив того?  Не дивлячись на те, що він намагався контролювати його дії, не дивлячись на накази він робив усе, щоб Рустем залишався правителем і думав, що всі його вчинки, це його особистий вибір. Можливо, його головною помилкою було саме це. Можливо, варто було з самого початку дати йому знати, що всі його думки та дії вже давно були написані Яном в його голові. А що тепер? Всі його думки на цей рахунок ніщо. Немає способу все виправити, повернувшись назад. Йому залишається тільки глушити у собі всі сумніви та спогади про минуле.