Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 28

Ян саме стояв поряд з колодязем і вмивався прохолодно, кришталевою кодою, коли Семенчик радісно окликнув його:

― Добрий ранок!

― Добрий.- посміхнувшись відповів Ян.

― У мене з’явилася чудова ідея! Ти, мабуть, не знав, але той чоловік, що був на похоронах, ну, той друг твого батька. Пам’ятаєш?

― Так, пам’ятаю.- відповів хлопець витираючи руки об рушник після чого кладучи його на лаву, яка стояла поряд.

― Він раніше козакам допомагав стратегію складати. І завдяки йому ні однієї битви не програли. Може ми попросимо його і нам допомогти?

Ян задумався. Він розумів, що це була гарна ідея, але довіряти батьковому другу не міг. Хоча виходу не було, їм потрібно було бути впевненими в перемозі. Тож Ян сказав:

― Ти правий, ідея і справді не погана. Можемо спробувати. Збери поки речі, а я повідомлю про це Максима.

― Добре!- Семенчик лагідно посміхнувся і забирався йти, але Ян його окликнув.

― Ти ж не запропонував це лише аби здихатися Максима?

― Ні, ну що ти таке кажеш. – хитро посміхнувшись відповів Семенчик.

Ян і не враховуючи його відповідь, зрозумів, що саме заради цього той і розповів про це, хоча ідея і справді була не поганою і це того точно вартувало.

Закінчивши з умиванням, Ян пішов до хати. Максим сидів на скамї й точив свою шаблю. Побачивши Яна, він посміхнувся йому і поплескав по лаві, запрошуючи сісти поряд. Ян не став перечити та сів.

― Мені здається, що шабля це як дитина. Вона так само потребує великого догляду і є вкрай важливою для козака.

― І нащо ти мені це говориш? - спантеличений запитав Ян.

― Просто здалося, що ти здивував, побачивши як я точу шаблю.

― Дивні у тебе думки. Як може здивувати, що хтось точиться шаблю?

― Ну, ну. Не сердься, ти хотів про щось поговорити?

― Так, друг мого батька гарний тактик. Ми з Семенчиком поїдемо до нього, щоб попросити про допомогу. І так, я не пропоную, а кажу, що він нам знадобиться.

― Я б і не перечив тобі, як накажеш мені, так і вчиню.

― Не будь ідіотом, що, якщо я тебе померти попрошу? Також виконаєш?

― Тільки, якщо ти мене і вб’єш.

Ян шоковано подивився на Максима, який лише посміхався, а за декілька секунд той додав:

― Можна мені поїхати з вами?

― Непотрібно. Ми впораємося. Краще займися підготовкою до бою і не забудь повідомити силачці місце.

― Але я ж обіцяв, що буду поряд, щоб ти міг мене використовувати!

― Вважай, що так я тебе і використовую. Це не обговорюється, я вже все вирішив.- встаючи сказав Ян і повернувшись до Максима додав: - Ти знаєш, ти не змусиш мене його змінити.

― Але!- схопивши Яна за руку скрикнув Максим.

Ян лише зле подивившись на його руку, але він все відразу зрозумів і відпустив.

Коли Ян подивитися на Максима, який явно через це засмутився, він зробив глибокий вдих і сказав:

― Зараз занадто небезпечна ситуація, ти не можеш бути занадто далеко від своїх людей. Ти ж це розумієш?- лагідно мовив Ян присівши перед ним і поклавши руку йому на плече.- Ти ж гетьман, а не мала дитина.

Максим промовчав. Він прекрасно розумів про що говорив Ян, але на його душі чомусь було не спокійно. Він хвилювався через те, що щось може трапитися, як тоді, коли Ян ледве не потонув. “ А якби мене не було поряд, якби я не побачив, не впізнав його? Він би міг померти! Якщо щось трапиться, я ніколи не пробачу себе!”- думав Максим, але в голос сказати  це не наважився. В решті решт, він все ж погодився відпустити їх.

Половину дороги вони подолали завдяки магії переміщення, але іншу половину повелося їхати на конях. Десь за чотири години вони вже були там. Ян зліз з коня і сказав:

― Чекай тут, я сам схожу.

― Впевнений?

― Так.

Підійшовши до дверей він постукав і голосно запитав:

― Хтось є вдома?

Після цього йому відкрила маленька, чорнява, темноока дівчинка. Здавалося їй було років вісім.

― Ви до кого? - запитала вона здивовано.

― Я...- не очікуючи побачити дитину Ян розгубився.

― Одарочко, хто там?- рятуючи Яна своїм виходом спитав батьків друг, побачивши хлопця, він радісно додав:- О, Яне, радий тебе бачити! Заходь скоріш! Це там у воріт твій друг? Нехай теж заходить.

― Добрий день, ми тут по важливій справі. Тому хотілось би поговорити на одинці.

Чоловік нахмурився, але потім лагідно подивився на онуку. Посміхнувшись, він погладив її по голові та сказав:

― Одарочко, іди поки погуляй, а ти проходь, - подивившись на Яна сказав він.- поговоримо всередині.