Світляки на полі бою - В В Срібна

― От так! Турки й Поляки прокляті! Чого ж вони сунуть свій ніс на наші території! Я згодна допоможу, коли виступаймо?

― Поки цього точно невідомо, вам повідомлять.

― Добре, тоді бувай.- широко посміхнувшись сказала вона.

― Бувайте.

Йдучи назад Ян про себе зауважив, що все пройшло напрочуд легко, він вже готовий був торгуватися і пропонувати суми в рази більше, але схоже, що дівчину зовсім і не цікавили гроші.

Саме в цей час Ольга під’їжджала до січі. Ось вона вже бачить її стіни як почувся окрик.

― Хто їде!- почулося з одної в сторожових веж.

― Я тут від Гетьмана!- відповіла Ольга.

― Під’їжджайте ближче і чекайте!

Ольга виконала всі вказівки й злізши з коня чекала. За декілька хвилин до неї вийшов чоловік.

― Добрий день, ось, Максим сказав передати це.- дівчина протягнула невеличкий лист чоловіку.

Він повільно розгорнув лист і довго вчитувався. Перечитавши його декілька разів, він подивився на двох козаків, що стояли у нього за спиною, а потім на дівчину і сказав:

 ― На січ так то не пускають жінок… Але, якщо гетьман наказав, то тебе пустять. Мене звати Боян, я лікар на Січі, а також дядько Максима, приємно познайомитись.

― Приємно, я Ольга, подруга Яна. - сказала вона мило посміхнувшись.

Провівши дівчину всередину, він наказав зібрати всіх козаків. Коли всі зійшлися, дівчина встала на камінь, який був десь близько пів метра у висоту і почала говорити:

― Мене звати Ольга, я тут, як представник королівства магів! Ваш гетьман домовився з нами задля захисту! Поляки й Турки об’єдналися задля вашого знищення! І ми повинні завадити їхньому плану! Мене послали, щоб підготувати вас! І підготовка почнеться з завтрашнього дня!- сказавши це, вола зістрибнула з каменю і повернувшись до Бояна сказала:

― Це все. Дякую, що всіх зібрали. Чи не знайдеться у вас паперу, щоб відправити листа?

― Звістно. Зараз вам все принесуть.

Коли всі розійшлись, Боян підійшов до Ольги, щоб поговорити.

― Скажіть, Максим вже помирився з Яном?

― Навіть не знаю.- дівчина замислилася.- В тій обстановці, в якій я була, важко сказати. Здавалося, що Ян всіх повбивати хоче. Хоча навіть в дитинстві він таким був тому навряд чи між ними обстановка гірше ніж з кимось з нашого минулого.

― Он як, дякую, що розповіли, якщо розмовляють, означає, що помирилися. О, а ось і Микита, він проведе вас до вашого будинку. За хвилин десять вам туди принесуть все, що ви попросили.

― Приємно з вами познайомитися.- сказав Микита злегка вклонившись і посміхнувшись.

― І я рада з вами познайомитися. - відповіла Ольга.

― Що ж, на жаль мені пора. - сказав Боян, посміхнувся і пішов.

Вони йшли в повній тиші. Ольга вперше відчувала себе так. Вона не могла сказати й слова через сором’язливість, якої зазвичай ніколи не відчувала. Можливо, через вродливість хлопця, а можливо і через непридатну для звичайного спілкування атмосферу. Микита ж відчував себе так само. За декілька хвилин вони вже були біля одного з будинку.

― Сподіваюсь, ви будете почуватися тут як вдома.- невпевнено посміхнувшись сказав Микита.

― Так, дякую.- відвівши погляд Ольга посміхнулась.

Перед тим, як піти, Микита зібрався з силами й обережно взявши руку дівчини, поцілував її. Від чого Ольга відразу почервоніла. Згораючи з сорому, він швидко попрощався і пішов геть, а Ольга так і стояла перед будинком приходячи до тями.

Наіль старався їхати на повній швидкості, адже часу майже не було, а Яна підвести він не хотів, та і як він міг? На щастя ближче до вечора він вже був у Києві. Торговець вже збирався іти, але в останню секунду Наіль все ж встиг підбігти до нього.

― Доброго вечора. Я від…

― Я зрозумів від кого ти. Від того хлопчини з порізом на шиї, чи я помилився? Хоча навряд чи.

― Так, але як ви зрозуміли?- насторожено запитав Наіль.

― Він єдиний, хто цікавився моїми товарами уже за довгий час. Ну так, що тобі треба?

― Нам потрібна зброя.

― Багато?

― Як можна більше.

Чоловік замислився, але через декілька хвилин він сказав:

― Що ж, я згоден, приходь завтра. Я дам тобі зброю.

Наіль здивувався, але перечити не стан. Кивнувши, він пішов.

Наступного ранку Наілю і справді дали досить багато зброї. Відкривши невеличкий годинник, який дав йому Ян, він прошептав написане на невеличкому клаптику паперу заклинання й уся зброя перемістилася у середину.

Максим сидів у дворі спостерігаючи за сонцем, яке повільно скочувалося за горизонт. Безхмарне небо і ледь відчутний вітер, який приємно ковзав по шкірі й дивне відчуття, яке панувало на душі, з одного боку, був цей чудовий спокій, а з іншого, хвилювання за майбутнє, яке не могло його покинути, бо він відповідав за занадто велику кількість людей.