Світляки на полі бою - В В Срібна

― Максиме, що робиш?- запитала Лада сідаючи поряд.

― Нічого особливого.- посміхнувшись, відповів він.

― Слухай.- дівчина притислася до нього і поклала свою руку на його.- Ми з тобою досить близькі та і з братом ви дружите.

― Ладо, ми вже про це розмовляли. - прибираючи її руку сказав Макс.

― Ну чому, чому ти не хочеш на мені одружитися!?- Лада встала перед Максимом і прокричала.- Що зі мною не так!?

― Ти мені як сестра.- спокійно відповів він.

― Але, я, я ж тебе кохаю.- впавши перед ним на коліна вона торкнулася його ноги.

― Я вже казав тобі, що не відчуваю до тебе цього ж. Ти розумієш, що псуєш своє життя? Забудь про це дурне кохання і знайди чоловіка з яким почуття будуть спільні. - встаючи сказав Максим.

 - Я ніколи, ніколи цього не зроблю! Я ж тебе кохаю! Як ти можеш бути таким холодним до мене!? Максим, прошу тебе!- вона встала і підійшла до нього після чого поклала руки йому на груди.- Я ж знаю, ти ж кохаєш мене. Давай одружімося, я народжу нам дітей. Уявляєш як вони будуть бігати по будинку?- піднявши на нього свої очі в яких все ще блищала надія, вона посміхнулася, сподіваючись, що зараз Максим скаже, що кохає її, що вони будуть разом і що всі її надії стануть реальністю.

― Я вже все сказав.- прибираючи її руки й направляючись в хату сказав він.

― Чому, чому ти так зі мною, я ж кохаю тебе, я ж готова всю себе тобі віддати!- кричала Лада йому в слід зі сльозами на очах. 

Максим не повертаючись зайшов до хати. Йому на плече поклав руку Тарас.

― Вибач її, я з нею проговорю. Моя сестра просто занадто емоційна.- сказав чоловік.

― Як я можу на неї сердитися, вона ж мені як сестра.- посміхнувшись, Максим сів за стіл і запалив свічку.

Зранку Рустем вже збирався виступати. Але його виїзд перервала Феріда, яка вибігла до нього вся у сльозах. Рустем зліз коня та обійняв її.

*― Прошу, прошу вас не їдьте!- плачучи кричала вона обіймаючи його.

*― Що сталося? Ти ж знаєш, що все буде добре.

*― Мені наснився страшний сон в якому я і Даніяз хоронили вас! Прошу вас!

Рустем пальцем витер сльози, що виступили їй на очі, поправив пасмо її волосся і поцілував.

*― Не хвилюйся, я обов’язково повернусь до вас.

*― Але…

*― Це був лише кошмар.- знову цілуючи її сказав Рустем. Іди і не хвилюйся, все буде добре.- Це були лише твої хвилювання, які прийняли подобу сну.

*― Візьми мій амулет, його подарувала мені матінка. Вона казала, що він символізує повернення. Повернеш його мені, коли повернешся. - протягуючи невеликий круглий амулет Рустему сказала дівчина.

*― Як накажеш, моя прекрасна Ферідо. До зустрічі.

На це дівчина лише кивнула і вклонившись направилась до палацу. Рустем заліз на коня і повів військо за собою.

Ян стояв посеред вулиці чекаючи на Дем’яна. Він сказав, що їм треба було щось обговорити і Ян навіть не здогадувався що саме. Його брат вже запізнювався більше ніж на пів години й хлопець вже збирався йти, але тут старший нарешті об’явився.

― Де ти був! – зле прокричав Ян підходячи до нього.

― Вибач, як тільки дізнаєшся про новину, зрозумієш мене, пішли до озера?

― Пішли.- вже більш спокійно, але все ще сердячись відповів хлопець.

Вони вийшли на невеличку галявину, яка знаходилася за декілька хвилин ходьби від міста. Це місце рахувалося найзакритішим через велику кількість дерев. Тут стояла невелика лава, а над нею літали невеликі кульки, які світилися. Коли вони сіли, перед ними розкрився прекрасний вид на озеро, яке було прекрасного синьо-лазурного кольору. Вони були тут вже не вперше, але Ян кожен раз, як вперше, бачив цю красу. Нарешті відволікшись від цього виду, він звернувся до Дем’яна:

― Про що ти хотів поговорити?

― Ти, мабуть, вже чув, що король магів помер.

― Так, а що? Мені то до цього яка різниця?

― Я хочу стати королем магів, ти ж мені допоможеш?- Дем’ян подивився на Яна, який в той момент сидів у повному шоці не розуміючи спить він чи це все реальність, а може старший просто жартує?

― Ти зараз не шуткуєш?- після невеликої паузи запитав Ян.

― Ні.- спокійно відповів він.

Ян задумався, але через пару хвилин відповів:

― Ти мій брат і звісно я буду на твоєму боці.

― Так і знав.- Дем’ян посміхнувся і знову перевів погляд на озеро.

― Але мені дещо цікаво.

― Що саме?

― Чому ти хочеш моєї допомоги? Невже сам не впораєшся?

― Ато ти не знаєш. Ми обидва чудово розуміємо наскільки ти гарний стратег. Без твоєї допомоги я не зможу бути повністю впевненим, що переможу.

― Згоден, це правда.- гордо посміхнувшись відповів Ян на що Дем’ян погладив його по голові після чого обійняв.