Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 27

Сонце вже було досить високо. Вони їхали по полю, яке буяло різноманіттям трав, які шурхотіли під натиском вітру, виблискуючи то тут то там золотом, від чого здавалося, що на кожному листочку є маленьке сонечко.

Заїхавши в село, Максим направився до першого з будинків. Вони заїхали до невеликого, охайно прибраного дворику. Як тільки той зліз з коня, з будинку вибігла дівчина і міцного його обійняла. Вона здалася Яну знайомою, але він ніяк не міг згадати де її бачив. Та він і не став на цьому зациклюватися.

― Максиме! Як же ж я рада, що з тобою все добре! Я кожного дня до Січі ходила, все сподівалася, що ти повернувся!- вішаючись на його шию, в сльозах, кричала вона. 

― Я теж радий тебе бачити, Ладо, Тарас вдома?- знімаючи з себе її руки, запитав Максим.

В цей момент Ян нарешті згадав її. Це була саме та дівчина, що тоді поцілувала Максима.

― Так, він вдома.- засоромившись відповіла вона.

Тоді Максим махнув хлопцям рукою, щоб ті йшли за ним і попрямував до хати.

― Максиме! Як я радий тебе бачити! Невже прийшов повернутися на службу?- сказав чоловік, який сидів на лаві.

― На жаль цього разу не через це. Як твої ноги?- з посмішкою сказав чоловік, але в його голосі відчувалася стурбованість.

― Та,- протягнув Тарас.- Нічого не змінилося. Як не ходили, так і не ходять.- з широкою посмішкою сказав він. Побачивши Яна і Семенчика, які стояли за Максимом, він швидко додав:- Добрий день, вибачайте, що не можу як треба привітати.

― Ну, що ви не варто. Приємно познайомитися, я Ян, а це Семен.

― Приємно, Тарас. А тепер, якщо всі познайомилися, сідайте, поговоримо поки Лада на стіл накриватиме.

Хлопці сіли, а дівчина заметушилася готуючи їжу. Максим швидко ввів Тараса в суть справи та попросив пожити у нього декілька днів.

― Ну, якщо треба, то треба, живіть, я знаю одну дівчину, вона у нас в селі проживає. Сильніша за трьох добрих таких хлопці. Може допоможе, все ж в бою вона стане гарною допомогою.

― Не думаю, що залучати звичайних людей гарна думка.- зауважив Ян.

― Але людей мало не буває все ж їх військо в рази більше, та ти й сам знаєш.- додав Максим.

Трохи подумавши та змірявши Максима холодним поглядом сам не знаючи навіщо, що, до речі, змусило Максима трохи захвилюватися, Ян відповів.

― Ти правий. Я спробую з нею поговорити.- він перевів погляд на Тараса і запитав:- Де я зможу її знайти?

― Ідіть цією вулицею прямо, а за чотири хати поверніть направо. Шоста хата її сім’ї. Там і знайдете. Її звати Соломія, скажеш, що від мене.

― Дякую.

― Ну, що ти, не варто. От Лада і стіл накрила, давайте краще пообідаємо.

Після обіду Лада прибрала зі столу, а Ян задумався про одну річ, яку дуже хотів зробити, але не знав як. Його привів до тями Семенчик.

― Ти чого?- поклавши руку йому на плече, запитав хлопець.

― Думаю як розв’язати одну проблему.

― Що за проблема. Може я зможу допомогти?

― Зараз все зрозумієш, принеси, будь ласка, мою сумку. Вона прив’язана до коня.

― Зрозумів, зараз все буде.

Ян встав і підійшов до Тараса після чого запитав:

― Скажіть, скільки ви вже не можете ходити?

― Що ти, не треба до мене на ви, звертайся на ти. А ходити не можу десь декілька років.

― Можеш повернутися і підняти сорочку, щоб я оглянув твою спину?

 ― Ну давай.

Максим допоміг Тарасу повернутися і почав спостерігати за Яном не розуміючи, що той збирається робити. Лада стурбовано дивилася то на Максима то на Яна з Тарасом.

―Ти відчуєш невеликий холод у спині, але не лякайся, це нормально.

― Д-добре.- невпевнено відповів Тарас.

Ян рукою, яка світилася невеликим блакитним світлом, провів по спині й у нижній її частині зупинив її. Заплющивши очі, він тихо щось прошепотів і частина його енергії опинилася всередині чоловіка в районі спини. Енергія почала обморожувати чоловіка від чого він пойожився. За декілька секунд Ян прибрав руку і посміхнувся.

― Що там?- запитав Максим.

― Не псуй сюрприз і просто спостерігай. -  трохи насупившись, але все ще посміхаючись, сказав він.

― Ось, приніс.- сказав Семенчик, заходячи назад.

Ян взяв сумку і дістав з неї трави та декілька свічок. Виклавши все це, він віддав сумку Семену.

― Можеш дати солі?- звернувся Ян до Лади посміхнувшись.

― Так, звісно!- дівчина швидко дала Яну сіль і відійшла до Максима.

― Відійдіть на декілька кроків і щоб не відбувалося, не підходьте. Иразо.- прошепотів Ян і навколо його з Тарасом з’явилася прозора куля, яка на мить відбила світло і зникла.