Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— На жаль, це правда! — сказав Елронд. — Його забрав Ісілдур, хоч не мав би. Перстень слід було відразу ж укинути у вогонь Ородруїну, туди, де його було вироблено. Та мало хто помітив, що зробив Ісілдур. Він один стояв поруч батька в тому смертельному поєдинку; а біля Ґіл-ґалада стояли Кірдан і я. Та Ісілдур не послухав нашої ради.
«Я візьму його як виру за батька та брата», — сказав він і, всупереч нам, забрав коштовність. Але невдовзі Перстень зрадив його і довів до згуби; так і назвали його на Півночі — Ісілдурове Прокляття. Однак, можливо, смерть була не найгіршим, що могло його спіткати.
Лише дехто на Півночі про це дізнався. І не дивно, що ти про них не чув, Боромире. З битви на Ірисових Полях, де загинув Ісілдур, після довгих блукань у горах повернулися тільки три чоловіки. Один із них був Охтар, зброєносець Ісілдура, який приніс уламки меча Еленділа; і приніс він їх до Валанділа, нащадка Ісілдура, якого, на той час іще дитиною, залишили в Рівендолі. Та Нарсіл був розламаний, і його світло згасло, і досі його не перекували.
Я назвав перемогу Останнього Союзу безплідною? Це не зовсім так, хоч і не досягла вона своєї мети. Саурон був подоланий, але не розбитий. Його Перстень загубився, та не був знищений. Темну Вежу зруйнували, та підвалини залишили; бо, закладені з допомогою Персня, вони стоятимуть, доки той цілий. Багато ельфів, могутніх людей і їхніх друзів полягло у війні. Убили Анаріона, й Ісілдура вбили; не стало Ґіл-ґалада й Еленділа. Ніколи вже не буде такого союзу ельфів і людей; бо людей стає дедалі більше, а Першородних меншає, і два народи відчужились. І від того дня рід нуменорів занепав, і тривалість життя їх скоротилася.
На Півночі після війни та побоїща на Ірисових Полях кількість людей із Вестернесу зменшилась, і їхнє місто Аннумінас біля озера Вечорового обернулося на руїну; і нащадки Валанділа відійшли й оселились у Форності на Північних Схилах, а нині це місто теж покинуте. Люди називають його Канавою Мерців і бояться туди ходити. Виродився народ Арнору, вороги поглинули його, й утратив він владу, тільки кургани під зеленою травою лишилися після нього.
Ґондор на Півдні протримався довше; і якийсь час велич його зростала, дещо нагадуючи могуть Нуменору до занепаду. Високі вежі, які збудували люди, й міцні укріплення, і гавані для багатьох кораблів; і крилату королівську корону шанували різні язики. Столичним містом був Осґіліат, Зоряна Цитадель, крізь імлу якої пропливала Ріка. Також збудували вони Мінас-Ітіл, Вежу Молодого Місяця, на східному схилі Похмурих Гір; а на західному підніжжі Білих Гір збудували Мінас-Анор, Вежу Призахідного Сонця. Там у королівському палаці цвіло біле дерево, що виросло з насінини, яку Ісілдур привіз із-за Моря, а та насінина була з дерева, що росло в Ерессеї, туди ж воно потрапило з Заобрійного Заходу у дні, коли світ був молодий.
Але швидко спливали роки в Середзем'ї, і родовід Менелділа, сина Анаріона, обірвався, і Дерево всохло, і кров нуменорців змішалася з кров'ю простих людей. Потім сторожа біля мурів Мордору втратила пильність, і темні сили проповзли назад до Ґорґороту. І настав час, коли злі сили захопили Мінас-Ітіл і перетворили його на осідок жаху; і назвали його Мінас-Морґулом, Вежею Чаклунства. Тоді Мінас-Анор переназвали Мінас-Тірітом, Вартовою Вежею; і ці два міста постійно воювали, а Осґіліат, який лежав між ними, був спустошений, і на його руїнах блукали тільки тіні.
Тривало це впродовж багатьох поколінь. Але володарі Мінас-Тіріта борються й досі, чинячи опір ворогам і утримуючи долину Ріки від Арґонату до Моря. Тут моя частина оповіді наближається до завершення. Бо у дні Ісілдура Перстень Влади канув у безвість, а Три ельфійські звільнилися з-під його володіння. Та нині вони знову під загрозою, бо, на превеликий жаль, Єдиний знайшовся. Про це хай розкажуть інші, бо моя участь у цьому була невелика.
Він замовк, але відразу ж підвівся Боромир, високий і гордий.
— Дозволь мені, володарю, — сказав він, — найперше додати дещо про Ґондор, адже саме з Ґондору я прибув. Усім гостям буде корисно довідатися, що там відбувається. Мені здається, мало хто знає про наші діяння, і тому й не здогадуються, що їм загрожує, коли ми не встоїмо.
Не вірте, що в землі Ґондору вже немає крові Нуменору, гідність і честь його теж не забуті. Наша доблесть стримує дикі народи зі Сходу, і жах Морґула закритий у його стінах; і тільки так зберігаються мир і спокій у землях, прихищених нами, оплотом Заходу. Та якщо переправи через Ріку будуть захоплені, що тоді?
Однак ця година, здається, не далеко. Безіменний Ворог знову повстав. Дим знову куриться з Ородруїну, який ми називаємо Фатум-горою. Сила Чорної Землі зростає, і ми оточені з усіх боків. Коли повернувся Ворог, наших людей витіснили з Ітілієну, наших прекрасних володінь на схід від Ріки, хоча ми тримали там форти й озброєні загони. Та цього року, в червні, з Мордору несподівано пішли на нас війною, і ми відступили. Нас було менше, бо Мордор вступив у спілку зі східнянами та жорстокими гарадримами; але не чисельною перевагою були ми подолані. Була там іще сила, досі нам не відома.
Дехто казав, що її можна було побачити, вона наче великий чорний вершник, тінь під місяцем. Де би він не з'являвся, наших суперників охоплював шал, а наших найсміливіших — переляк, коні та люди відступали й утікали. Повернулися назад лише рештки нашого східного війська, зруйнувавши за собою останній міст, який усе ще стояв серед руїн Осґіліата.
Я був у загоні, що захищав міст, доки його не зруйнували. Тільки четверо з нас урятувались уплав: ми з братом і ще двоє. Та ми продовжуємо боротись, утримуючи всі західні береги Андуїну; й ті, кого ми прикриваємо, складають нам хвалу, якщо чують про нас: багато хвали, та мало помочі. Лише з Рогану можуть приїхати на наш заклик.
У цю лиху годину мене вислали з дорученням до Елронда, і я подолав багато небезпечних ліг: сто десять днів я мандрував сам-один. Але я не шукаю союзників у війні. Кажуть, могутність Елронда в мудрості, а не у зброї. Я приїхав питати поради та роз'яснення таємничих слів. Напередодні несподіваного нападу мій брат
