Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

В цей день Реквієм проспала до самого вечора, тільки-но випивши усі видані лікарем відвари. На щастя, серед отриманих ліків знайшлося й снодійне, тож кошмари дівчину більше не діставали.

Виснажений організм швидко занурився в глибокий сон, відновлюючи і втрачені сили, і пошкоджені м'язи, дбайливо стягнуті бинтами. Цілитель обіцяв відпустити її вже після сну, здерши обіцянку приходити кожен ранок для зміни пов'язок. Все ж, магія цілителів не завжди була швидким порятунком.

Прокинувшись, Вієм декілька хвилин спостерігала за останніми променями сонця, що вривались до кімнати крізь вікно. Та лежати довше не збиралася – майже одразу відчула голод, пригадавши, що нормально їла ще позавчора.

Так, зранку розвідницю напоїли купою ліків, вручили зілля для швидкого відновлення, але нагодувати забули. Або ж, не вважали за потрібне – хто знає тих лікарів? Реквієм і сама не була певна, що втомлений організм зміг би перетравити бажане м'ясо з грибною підливою. А на більш легкі страви апетиту не було.

Повільно піднявшись з ліжка, дівчина з подивом поглянула на складені речі, що лежали на стільці. Одяг належав їй, але зовсім не той, в якому Вієм була вчора. Невже Демі принесла новий?

Про себе усміхнувшись такій турботі, білявка попрямувала в сусідню кімнату вмиватися. Вбиральня з малим душем знаходилася в кожній палаті, що було дуже зручно для пацієнтів. Особливо, якщо ті не могли далеко або довго ходити.

Прийнявши прохолодний душ, Реквієм старалася не намочити пов'язку на правому плечі та грудях. Звісно, по поверненню її одяг та тіло з волоссям повністю очистили побутовими заклинаннями, але вони не давали бажаного відчуття чистоти.

Після водних процедур тіло швидко прокинулося, тож розвідниця одразу пішла одягатись. На щастя, разом з одягом знайшлася й нижня білизна, ще й невисокі чоботи на шнурівці почистили. В них вона була вчора, тож здогадувалася, що дякувати треба Вельмі – помічниці лікаря.

Одягалася білявка швидко, хоча й трохи повільніше звичного – підняти праву руку вище ліктя було важко. Зручні, широкі штани зі звуженою талією та ременем, які раніше носили мечники, і світло-сірий, в'язаний светр з вільними рукавами до самих пальців повністю довершили образ. Знайдена поруч з ліжком шабля теж повернулась до власниці, зайнявши звичне місце на талії.

Реквієм з дитинства любила історію та легенди про воїнів, чиєю зброєю були мечі, шаблі та катани, тож навіть в дорослому віці продовжувала їх наслідувати. Здавалося, так вона могла пронести батьківське тепло та казки на ніч крізь роки, не забуваючи теплих очей тата або яскраву усмішку матері.

Застеливши ліжко та склавши лікарняну сорочку зі штанями на стільці, дівчина покинула палату. Залишилось тільки знайти лікаря та повідомити про своє зникнення, щоб потім не шукали.

Вит Борей знайшовся в коридорі – чоловік саме виходив з кабінету, тримаючи в руках якийсь журнал. Перехопивши лікаря, розвідниця запевнила того в своєму гарному самопочутті і таки отримала дозвіл покинути лікарське крило.

Звісно, вона могла й мовчки зникнути, але не хотіла додавати проблем Борею. Все ж, той її врятував.

– Добре, добре, – зрештою зітхнув цілитель. – Але май на увазі, кожен ранок чекаю тебе тут на перев'язку. Всього два-три дні і будеш як новенька.

– Як скажете, пане, – широко усміхнулася Реквієм.

Вона вже збиралася було продовжити шлях до їдальні, коли Вит раптом зупинив її. Чоловіка дещо хвилювало, тож Борей вирішив просто запитати, ніж плутатися в здогадках.

– До речі, дозволь запитати, чому саме «Реквієм»? Жоден люблячий батько не подарує таке ім'я своїй дитині, знаючи, яка доля її чекатиме.

Здивовано поглянувши на лікаря, Вієм на мить замислилася. Здається, ніхто раніше не запитував про її ім'я і навіть для неї воно швидко стало звичайним.

– Мій батько був військовим, – обережно пояснила дівчина, не бажаючи сказати зайвого. – Видатний полководець в ті часи, він ненавидів втрачати своїх людей та бачити жаль в очах вмираючих. А ще, йому подобався театр. Коли я народилася, тато одразу сказав, що ім'я мені – Реквієм. Як та, що проводжає загиблих і дарує тим спокій, без жалю за минулим чи не зробленим. В певному сенсі, цим він висловлював повагу героям, обіцяючи пам'ятати їхню жертву для країни та її народу.

Уважно поглянувши на розвідницю, Вит Борей ніби вперше бачив її. Виразні очі, акуратний ніс, чіткі, гармонійні вилиці... Дещо хижі, темні брови, що додавали родзинки гарним рисам, акцентуючи увагу на блакитних очах. Не надто пухкі губи й яскрава усмішка. Бачив і ніби лише зараз впізнавав.

Його обличчя вражено витягнулося, а права рука збентежено торкнулася грудей. Він не вірив власній здогадці, але й Вієм не поспішала її заперечувати. Дівчина бачила розуміння в очах цілителя, але тільки притулила вказівний палець до власних губ, в мовчазному проханні мовчати.

– Ох, пані, як же я раніше не... – Борей зітхнув і похитав головою. – Звісно, я мовчатиму. Але й ви теж... І що, навіть Івор не знає?

– Ніхто не знає, – знизала плечима розвідниця. – Та й не треба цього.

– Мабуть, ваша правда, – чоловік знову важко зітхнув. – Все ж, так для вас безпечніше. Не всім вистачає розуму, щоб зрозуміти ті події... Страшний рік був, стільки крові...

Реквієм лише кивнула. Вона вперше, за довгий час, відчула полегшення, ніби з її плечей зняли трохи важкезного каміння, дозволяючи вдихнути глибше. Лікар не був ворогом і дівчина розуміла – Вит Борей не розповість її таємницю навіть Івору. Для нього честь та відданість не були пустим звуком, як і власне слово.

– Дякую вам, – тихо видихнула Вієм.

Цілитель кивнув, відпускаючи дівчину, і задумливо зупинився біля вікна в коридорі. Розвідниця пішла, не помітивши, як згорбилась спина чоловіка, зануреного у свої думки, а в карих очах з'явилися сльози. Він згадував події минулого, свідком яких був особисто, і не міг повірити.

Реквієм же, вдовільнившись відсутністю дощу, одразу попрямувала до сусіднього корпусу. Її настрій був повністю протилежним емоціям Борея, і навіть похмурі погляди зустрічних розвідників не могли його зіпсувати.