Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Вона й раніше знала, що не подобається їм, але успішно ігнорувала і погляди, і невдоволене буркотіння за спиною. Ймовірно, після вчорашнього чуже роздратування тільки зросте, але зараз вона була надто голодною, щоб думати про це.

Проте, спокійно дійти до їдальні їй не дозволили. Залишився лише один поворот до потрібної зали, коли Вієм відчула чужі пальці на власному зап'ясті, перш ніж дівчину боляче штовхнули до стіни.

– Здається, хтось забув своє місце, – неприємний голос увірвався до свідомості крізь біль в правому плечі. – Порожня вискочка надто повірила в себе?

Зціпивши зуби через ниюче плече, Реквієм підняла голову, нарешті побачивши нападника. Розлючений Маркус Боян стояв навпроти, мало не нависаючи над нею, що неабияк здивувало.

Так, вона знала, що не подобається товаришам з блакитною кров'ю, але ті ще жодного разу не наважувалися на щось подібне.

– Чого тобі? – похмуро запитала білявка. Увесь гарний настрій миттєво розтанув.

– Ти ще запитуєш?! – люто прошипів Маркус, стиснувши її горло. Чоловіка з чорним волоссям до плечей, якого ще нещодавно вони з Демі бачили в обіймах Юліани в цьому ж коридорі, переповнювали емоції. – Гадаєш, як лягла під підполковника, то можеш і звання за це отримати?!

– Що?! – її настільки вразили слова розвідника, що Вієм навіть не знайшлася що відповісти. Лише вчепилася пальцями в його зап'ястя, аби вільно вдихнути. Яке звання? І чому одразу «лягла під підполковника»? – Що ти в біса верзеш?!

Солдат Боян роздратовано стис зуби, менш за все бажаючи щось пояснювати. Натомість, схилився до самого обличчя Реквієм і прошипів:

– Навіть не думай, що хтось вважатиме, ніби ти справді гідна цього звання! Без роду, без магії, без титулу – ти просто нікчема...

Більше не слухаючи, дівчина з усієї сили вдарила чолом в переносицю Маркуса, змушуючи того відсахнутися через різкий біль і вилаятися. Вона навіть не помітила, в який момент її долоні охопило фіолетове полум'я аури, коли завдала удару.

Пам'ятаючи перші місяці навчання в армії, перед вступом до розвідки, Вієм не залишала слідів на обличчі чи навіть руках парубка, як колись вчиняли з нею. Натомість, ризикувала зламати ребра невдоволеному товаришу, через підтримку аури, тож згодом відступила.

– Не знаю, про яке звання мова, – зло промовила Реквієм, впіймавши не менш розлючений погляд, щойно Маркус розігнувся, впершись в стіну. – Але ти поводишся просто жалюгідно. Може досить вже самостверджуватися за рахунок інших? Моїх здібностей вистачить і для генерала, як треба буде. Та якщо тебе турбує саме спосіб для успішного, кар'єрного росту – що ж, запропонуй Івору свою кандидатуру, раптом він любить експериментувати в ліжку.

– Навіть не сподівайся, мене чоловіки не приваблюють, – раптом почувся веселий голос за спиною.

Озирнувшись, розвідниця помітила Ізбора. Та якщо в голосі чоловіка ще чувся сміх, то карі очі при погляді на Маркуса залишились холодними. Як і наступне питання підполковника:

– Здається, я попереджав, що буде за прояви дідівщини чи травлю в бік своїх?

– Я нічого такого не... – голос брюнета обірвався на півслові, щойно той впіймав погляд Ізбора.

– Я побачив достатньо, що саме ти «не», – різко промовив чоловік. Озирнувшись до білявки, Івор додав вже м'якше: – Реквієм, ми з тобою потім поспілкуємось, а поки можеш йти їсти.

– Добре, – зітхнула розвідниця, більше не затримуючись. Хотілося, звісно, ще поспілкуватися з нахабою, але чомусь Вієм була певна – йому й так дістанеться.

Опинившись в їдальні, дівчина помітила декількох солдат, що прийшли сюди першими, і попрямувала до роздачі. Оглянувши запропоновані страви голодними очима, вона одразу підхопила тацю, прийнявшись накладати тарілки.

Грибний бульйон, тушена картопля з м'ясом і відвар з сухофруктів. Думала додати до всього ще варену сочевицю з зеленню, але зрозуміла, що буде забагато.

Зупинившись перед першим ліпшим столом, Вієм одразу відкинула зайві думки. Та від того, аби жадібно накинутися на їжу, її все ж зупинили манери, зрощені Теодорою за останні роки.

Шахрайка завжди повторювала: «в будь-яких умовах веди себе гідно! Тільки так в тобі бачитимуть людину, що не відступає від своїх принципів». Раніше Реквієм не розуміла цих слів, бо як звичка акуратно їсти стосується принципів? Але пізніше оцінила цю пораду.

Якщо поведінка людини кардинально змінюється в непередбачуваних обставинах, то й можливі партнери теж двічі подумають, перш ніж мати з нею якісь справи. Хтозна, чи дотримається ця людина обіцянок, якщо її так легко вибити зі строю? Теодора зрощувала в дівчині вірність собі і певну стресостійкість. Тільки так вона могла стати надійним і стабільним партнером в майбутньому.

Все ж, жінка довгі роки працювала в гільдії під крилом Мстивоя, і вміла робити висновки з усього побаченого. А дідусь, в свою чергу, знався на ділових та торгових стосунках, в яких важливими були й найменші дрібниці. Особливо, коли торгівля ведеться на чорному ринку з великими ризиками.

Повечерявши, Реквієм задоволено відкинулась на спинку стільця і поглянула у вікно. Там вже спускалися сутінки, але рухатися не хотілося. А ще ж треба навідати Лиха. Так, випустити того на прогулянку було вже запізно, але нагодувати коня треба. Або хоча б води принести.

Розвідниця не думала, що про її тварину забули, але кожен вершник сам ніс відповідальність за свого коня. Та й показатися живою і здоровою на очі вірному другу теж не завадить.

Зрештою, зібравши брудний посуд на тацю, Вієм залишила ту на роздачі, перш ніж піти до конюшні. Лише прихопила з собою декілька яблук для Лиха.

Після вечері гарний настрій потрохи повертався, повністю витіснивши з голови Маркуса та його дивні звинувачення. Цей чоловік їй взагалі не подобався. Дівчині розвідник здавався трохи жалюгідним, а від того й огидним.

Опинившись в конюшні, Реквієм одразу подалася до знайомого стійла. Як вона й думала, про її тварину не забули, щедро наносивши коню і проса, і води.