Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

– Пробач мені, будь ласка, – глухо промовила розвідниця. – Я справді не хотіла цього, але... батьки продовжували тиснути, в твою палату нікого не впускали і я...

Юліана судомно зітхнула, намагаючись підібрати слова, але не знаходила потрібних, щоб виправдати власний вчинок. Та штурмовик лише сумно усміхнувся. Нікого не впускали? Пам'ятається, випадкову білявку, що вирішила йому допомогти, це не зупинило.

– Я пробачав забагато. Навіть закривав очі на твої зради та постійних прихильників. Ти ж завжди шукала найкращий варіант для заміжжя, навіть після наших заручин. Знаєш, в мене все ж є гордість. Тобі потрібен був привід, щоб розірвати ці заручини – що ж, тепер ми вільні один від одного.

Штурмовик відчинив двері та одразу пішов далі, більше не чекаючи ні відповіді, ні вибачень. Все одно вони нічого не коштували. Кожного разу вона робила все те ж саме, знаходила нових коханців та шукала гострих відчуттів з іншими.

Навіть не пам'ятав, чи бачив колись себе в зелених очах нареченої. Здається, легковажне серце віконтеси завжди належало комусь іншому. Кому саме – Велет постійно помічав в її очах, коли вона дивилась на нього.

Ця здібність була його прокляттям. Лише одним із, але не менш проблемним. Молодший Переяр не обманювався чужими словами – людські очі видавали приховану правду, яку він звик ігнорувати. Йому постійно доводилося себе контролювати, стримувати кожен зайвий рух до судоми в м'язах, тільки б не ставати ще більшим соромом для родини.

Звісно, він не був винен у власному народженні. Але вищий світ не пробачав таких помилок, якою ще двадцять чотири роки тому став штурмовик.