Буря Мечів - Джордж Мартін

що довелося вповільнити крок, та Арія все одно намагалася їхати чимшвидше. Ще один пагорб попереду, цього разу крутіший. Угору, потім униз. «Цікаво, великий цей ліс?» — думала вона. Кінь у неї був прудкіший, ніж у решти, вона знала, бо викрала зі стаєнь Руза Болтона в Гаренхолі одного з найкращих, але тут його прудкість не допоможе. «Треба шукати дорогу». Але натомість Арія натрапила на звірину стежку. Вузьку й нерівну, та це вже щось. Арія погнала по ній, і гілля хльоскало її в обличчя. Одна гілка зачепилася за каптур і зірвала його з голови, і на якусь мить Арія злякалася, що її піймали. З кущів метнулася лисиця, настрашена такою гонитвою. Звірина стежка вивела до ще одного струмка. Чи до того самого? Невже Арія повернулася? Не було часу це з’ясовувати, ззаду-бо чулося, як продираються між дерев коні. Колючки дряпали їй обличчя. Як коти, яких вона колись ловила на Королівському Причалі. З віття вільхи пурхнули горобці. Але дерева вже рідшали, і зненацька Арія виїхала на узлісся. Попереду простягнулися широкополі й рівні лани, порослі плевелами і дикою пшеницею, мокрі й витоптані. Арія знов пустила коня учвал. «Біжи,— думала вона,— біжи у Річкорин, біжи додому». То вона відірвалася? Вона швидко озирнулась — і за якихось шість ярдів побачила Гарвіна, який скорочував віддаль. «Ні,— подумала вона,— як він може, тільки не він, це несправедливо!»

Коні обидва були в милі й уже слабшали, коли Гарвін таки порівнявся з нею, простягнув руку й ухопив її вуздечку. Арія на той час і сама вже засапалася. Вона розуміла, що битва програна.

— Ви скачете, як справжня північанка, міледі,— сказав Гарвін, зупиняючи коней.— Точно як ваша тітка. Леді Ліанна. Але ж не забувайте: у мене батько був стайничий.

Вона кинула на нього повний гіркоти погляд.

— Я гадала, ти служиш батькові.

— Лорд Едард помер, міледі. Тепер я з лордом Лискавкою і з братами.

— Якими братами?

У старого Галлена не було інших синів, наскільки Арія пам’ятала.

— З Ангаєм, Лимом, Томом Сімкою і Зеленобородим — з ними всіма. Ми вашому братові Робу зла не бажаємо, міледі... але воюємо ми не за нього. У нього є власне військо, багато можних лордів прихиляють перед ним коліно. А у простолюду тільки ми і є,— він кинув на неї уважний погляд.— Ви розумієте, про що я?

— Так.

Те, що Робу він не служить, Арія зрозуміла чудово. І що вона тепер його бранка. «Краще б я лишилася з Пиріжком. Узяли б човен і попливли у Річкорин». Була б вона Жовторотиком. Ніхто не взяв би в полон Жовторотика, чи Нан, чи Ласку, чи сироту Арі. «Я була вовчицею,— подумала вона,— а тепер знов перетворилася на дурнувату леді».

— Ви миром поїдете назад,— спитав її Гарвін,— чи мені вас зв’язати й перекинули через сідло?

— Поїду миром,— озвалася вона похмуро. «Поки що».

Семвел

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. «Це останній, найостанніший, я далі не піду, не можу». Але ноги рухалися самі. Одна, потім друга. Вони робили крок, другий, і він думав: «Це не мої ноги, це чиїсь чужі, це хтось інший іде, не може бути, щоб це я сам».

Опустивши очі, він побачив, як човгають вони у снігу — безформні й незграбні. Чоботи були чорні, пригадував він, та зараз кругом поналипав сніг, тож вони перетворилися на потворні білі грудки. Крижані клишаві ноги.

А сніг усе не припинявся. Замети вже сягали вище коліна, і литки вкрилися кіркою, як білими поножами. Сем, хитаючись, ледве тягнув ноги. Важкий мішок, який він завдав на спину, нагадував велетенський горб. А як Сем змучився, як змучився! «Я більше не можу. Мати милостива, я не можу».

На кожному четвертому-п’ятому кроці доводилося підтягувати пояс. Меча Сем загубив на Кулаці, але піхви й далі відтягували ремінь. Лишилося два ножі: кинджал з драконового скла, подарований Джоном, і сталевий ніж для м’яса. Ця вага тягнула вниз, а живіт-бо в Сема був такий великий і круглий, що коли хлопець забував підтягувати ремінь, той просто сповзав і заплутувався на кісточках, хай би як туго був застебнутий перед тим. Якось Сем спробував затягнути пояс над животом, але той підскочив заледве не попід пахви. Побачивши це, Грен реготав — мало не луснув, а Стражденний Ед сказав: «Знав я хлопця, який носив меча на ланцюгу на шиї, отак. Одного разу він спіткнувся, і руків’я йому просто в ніс увіткнулося».

А нині спотикався Сем. Під снігом ховалося каміння, коріння дерев, а іноді й глибокі ямки в замерзлій землі. В одну таку потрапив Чорний Бернар і зламав ногу — три дні тому, може, чотири, а може... насправді Сем уже й не знав, як давно це було. Після цього лорд-командувач усадовив Бернара на коня.

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. Здавалося, він падає, а не йде,— падає нескінченно, так і не досягаючи землі, просто падає і падає вперед. «Треба зупинитися, все так болить! Я змерз і стомився, треба поспати, трошки поспати біля вогню і з’їсти бодай щось не мерзле».

Та якщо він зупиниться — помре. Він це усвідомлював. Усі вони це усвідомлювали, хто ще лишився. З Кулака їх тікало п’ятдесятеро, а може, й більше, але хтось заблукав у снігу, а кількоро поранених спливли кров’ю... а ще іноді позаду лунали крики, а одного разу — моторошний зойк. Почувши його, Сем побіг — щодуху промчав він ярдів двадцять-тридцять, задубілими ногами розкидаючи сніг. Він і досі біг би, якби в ногах лишалася сила. «Вони позаду, досі позаду, хапають нас по одному».

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. Він мерзнув уже стільки часу, що й забув, як воно буває, коли тепло. Три пари панчіх, дві пари білизни, подвійна вовняна сорочка, а згори — цупка стьобана куртка, яка захищала від холодної криці кольчуги. На кольчугу він одягнув вільне сюрко, а згори — потрійний плащ із єдиним ґудзиком, що застібався під бородою. Каптур натягнутий був аж на чоло. На руки, на тонкі пальчатки з вовни та шкіри, Сем надів ще й грубі вовняні рукавиці, а нижню половину обличчя добре замотав шарфом, а ще ж бо під каптуром він мав тугу шапку з ворсом, яка натягалася на вуха. Та холод не відпускав. Особливо ноги. Сем їх уже не відчував, а