Буря Мечів - Джордж Мартін

Живуть собі брати.

Не сидиться на місці

Опришкам молодим.

Не заховать на стрисі

Дівчат і золотих,

Як в королівськім лісі

Пішли гулять брати...

В теплі й сухості поміж Гендрі й Гарвіна Арія деякий час дослухалася до співу, та очі в неї заплющувалися, і вона поринула в сон. Їй наснилася домівка: не Річкорин, а Вічнозим. Тільки сон був недобрий. Вона стояла сама-одна під замком, по коліно в болоті. Бачила попереду сірі мури, та коли рушила до брами, кожен крок давався важче за попередній, а замок танув і танув, і граніт уже більше нагадував дим. А ще були вовки: сірі й худі, вони бігали між дерев, оточуючи її зусібіч і блискаючи очима. Щоразу, поглядаючи на них, вона відчувала в роті присмак крові...

Наступного ранку вирішили з’їхати з дороги й податися напростець через лани. Дмухав вітер, ганяючи під копитами коней сухе брунатне листя, та принаймні не падав дощ. З-за хмари визирнуло сонце таке яскраве, що Арії довелося натягнути на самі очі каптур.

І тут вона різко зупинила коня.

— Ми їдемо не туди!

— Що, знову мох? — буркнув Гендрі.

— Подивися на сонце,— сказала вона.— Ми їдемо на південь! — Арія пошукала в саквах карту — показати всім.— Не слід було відходити від Тризуба. Дивіться,— розгорнула вона карту на коліні. Тепер на неї витріщалися вже всі.— Бачите, ось Річкорин, між річок.

— Тут така справа,— зронив Джек-Щасливець,— ми добре знаємо, де Річкорин. Кожен з нас.

— Ви їдете не в Річкорин,— прямо сказав дітям Лим.

«А я ж була зовсім поряд,— подумала Арія.— Нехай би забирали собі коней. Решту шляху можна було пройти й пішки». Вона пригадала свій сон — і закусила губу.

— І не дивись так ображено, дитинко,— сказав Том Семиструнець.— Ніхто вас не скривдить, даю тобі слово.

— Слово брехуна!

— Ніхто вам не брехав,— заперечив Лим.— Ми вам нічого не обіцяли. Не нам вирішувати, як з вами вчинити.

Однак Лим тут не головний — не більше, ніж Том; головний тут тайросянин Зеленобородий. Арія обернулася до нього.

— Відвезіть мене в Річкорин — отримаєте винагороду,— відчайдушно мовила вона.

— Маленька,— відповів на це Зеленобородий,— просту білку селянин може облупити та юшку з неї зварити, та якщо на дереві йому трапиться золота білка, він несе її своєму лордові, бо як не віднесе — пожалкує.

— Я не білка! — відтяла Арія.

— Білка,— розсміявся Зеленобородий.— Маленька золота білочка, яка скоро зустрінеться з лордом Лискавкою, хоче вона чи ні. А він уже знатиме, що з тобою робити. Можу закластися, що він відішле тебе назад до леді-матері, як ти й хотіла.

— Ага,— кивнув Том Семиструнець,— це на лорда Берика схоже. Він з вами вчинить по правді, от побачиш.

Лорд Берик Дондаріон. Арії пригадалося все, що вона чула в Гаренхолі — і від ланістерівців, і від кривавих лицедіїв. Лорд Берик, лісовий дух. Лорд Берик, якого вбив Варго Гоут, а перед ним — сер Ейморі Лорч, а ще двічі — Гора-на-коні. «Якщо він не відправить мене додому, я, може, теж його вб’ю».

— Навіщо мені до лорда Берика? — спитала вона тихо.

— Ми відвозимо йому всіх високородних полонених,— пояснив Ангай.

Полонених! Арія зробила глибокий вдих, щоб втишити серце. «Спокійна як стояча вода». Зиркнувши на вершників-беззаконників, вона розвернула морду свого коня. «Зараз, метка як змія»,— подумала вона, підбиваючи рисака п’ятами під боки. Прорвавшись рівно поміж Зеленобородого й Джека-Щасливця, вона ковзнула оком по враженому обличчю Гендрі, чия кобила відскочила з її дороги. Й от уже Арія в чистому полі — тікає.

На північ чи на південь, на схід чи на захід — байдуже. Дорогу в Річкорин вона відшукає пізніше, головне — відірватися. Нахилившись у сідлі уперед, Арія послала коня вчвал. Позаду беззаконники, лаючись, кликали її назад. Вона й не думала їх слухати, та коли озирнулася, її наздоганяло четверо — Ангай, Гарвін і Зеленобородий їхали перші, а за ними — Лим у своєму великому жовтому плащі, який ляскав на вітру.

— Прудко як олень,— шепнула Арія до коня.— Біжи, біжи.

Арія мчала через брунатні бур’янисті поля, крізь високу — до пояса — траву й гори всохлого листя, що розвихрювалось і розліталося з-під копит коня. Ліворуч, бачила Арія, росте ліс. «Там я зможу відірватися». В кінці поля тягнулася суха канава, та Арія перелетіла її, не зупиняючись, і пірнула між в’язів, тисів і беріз. Кинула швидкий погляд назад: Ангай з Гарвіном насідали їй на п’яти. Однак Зеленобородий відстав, а Лима вона взагалі не бачила.

— Швидше,— просила вона коня,— ти можеш, ти можеш.

Вона заїхала поміж двох в’язів, навіть не глянувши, з якого боку росте мох. Перестрибнула через гнилу колоду та зробила широку петлю навколо велетенського поваленого дерева, що наїжачилося поламаним гіллям. Піднялася на невисокий пагорб і спустилася з другого боку, трохи сповільнивши крок, а тоді знов набираючи швидкості, й копита коней викресали іскри на кремінній гальці. На вершечку пагорба Арія озирнулася. Гарвін вирвався поперед Ангая, але не відставали обидва. Зеленобородий плівся позаду і, схоже, зупинявся.

Дорогу Арії перегородив струмок. Вона з плюскотом заїхала у воду, забиту мокрим брунатним листям. Коли кінь вийшов на берег на тому боці, ноги його були обліплені цим листям. Тут уже підлісок ріс густіше, а на землі було стільки коріння й каміння,