Буря Мечів - Джордж Мартін
— Я пам’ятаю,— сказала Арія.— Він убив Джорі.
Джорі, коли не сварився, щоб вона не крутилася під ногами, завжди до неї усміхався.
— Він убив Джорі,— підтвердив Гарвін,— а батько ваш зламав ногу, коли на нього кінь упав. От лорд Едард і не зміг поїхати на захід. Натомість відіслав лорда Берика з двадцятьма власними вояками і ще двадцятьма вічнозимськими, і мене серед них. Були з нами й інші. Торос і сер Реймун Дарі зі своїми людьми, сер Гладен Вайлд і ще такий собі лорд на ім’я Лотар Малері. Але на Балаганному Броді на нас уже чатував Грегор з вояками, що ховалися на обох берегах. Коли ми перейшли ріку, він напав на нас і з фронту, і з тилу водночас.
У мене на очах Гора-на-коні зарубав Реймуна Дарі одним-єдиним ударом такої сили, що відтяв йому руку в лікті й забив коня, на якому Дарі сидів. З ним тоді загинув і Гладен Вайлд, а лорда Малері скинули з коня, й він потонув. Зусібіч були леви, і я вже гадав, що приречений разом з усіма, та Алін віддав кілька наказів, перешикував лави, й усі, хто ще сидів на конях, згрупувалися навколо Тороса та пробили собі дорогу з оточення. Зранку нас було сто двадцять, а надвечір лишилося не більш як сорок, а лорд Берик отримав тяжке порання. Вночі Торос йому з грудей витягнув футовий уламок списа, а дірку, що від нього лишилася, залив киплячою оковитою.
Всі ми певні були, що його милість до ранку помре. Але Торос поклав його біля вогню і всеньку ніч молився з ним, і на ранок він не тільки не помер, а ще й почувався краще. Тільки за два тижні він зміг сісти на коня, але його мужність додавала нам сили. Він повторював нам, що війна для нас на Балаганному Броді не закінчилася, а, навпаки, тільки почалася, і за кожного полеглого ворог заплатить десятикратно.
На той час воєнні дії вже проминули нас. Гора-на-коні зі своїм загоном — то був лише авангард війська лорда Тайвіна. Вся ця потуга перетнула Червоний Зубець і заполонила приріччя, палячи все на своєму шляху. Ми ж були такі нечисленні, що могли хіба що влаштовувати наскоки на їхній ар’єргард, але ми самі себе запевняли, що скоро вже приєднаємося до короля Роберта, який виступить на захід, щоб розчавити повстання лорда Тайвіна. І тут ми дізналися, що Роберт помер, і лорд Едард також, а на Залізний трон зійшов вилупок Серсі Ланістер.
Світ наче перевернувся догори дриґом. Розумієте, нас-бо відсилав королівський правиця воювати з беззаконниками, а тепер ми самі перетворилися на беззаконників, а королівським правицею став лорд Тайвін. Дехто хотів тоді здатися, та лорд Берик і чути про це не волів. Ми — королівські солдати, казав він, а ці леви знущаються з королівського народу. Якщо не можемо воювати за Роберта, воюватимемо за народ, поки не загинемо до ноги. Отак ми і воювали, і відбувалося щось дивовижне. На місце кожного солдата, якого ми втрачали, ставало двоє нових. Було серед них трохи лицарів і зброєносців шляхетного роду, та переважно приходили прості селяни, музики й шинкарі, служки й шевці, прибилося навіть двійко септонів. Чоловіки з усіх верств, жінки, діти, собаки...
— Собаки? — перепитала Арія.
— Ага,— широко всміхнувся Гарвін.— В одного з наших хлопців пси люті як шляк.
— От мені б гарного лютого пса,— замріяно мовила Арія.— На левів тренованого.
Колись у неї була деривовчиця Наймірія, от тільки Арії довелося її прогнати, жбурляючи в неї каміння, щоб вовчицю не вбила королева. Цікаво, думала Арія, а деривовк здатен загризти лева?
По обіді знов дощило, і це затягнулося до самого вечора. На щастя, беззаконники всюди мали друзів, тож не треба було ставати табором просто неба чи шукати прихистку під дірявими дахами, як частенько доводилося їм з Пиріжком і Гендрі.
Того вечора заночували у спаленому покинутому селі. Принаймні здавалося, що воно покинуте, поки Джек-Щасливець не засурмив у свій мисливський ріжок — дав два короткі сигнали і два довгі. Тоді з-поміж руйновища і зі схронів повилазив розмаїтий люд. Селяни принесли ель, сушені яблука й трохи черствого вівсяного хліба, а беззаконники мали з собою гуску, яку дорогою підстрелив Ангай, тож вечерю того дня можна було прирівняти до бенкету.
Арія саме обгризала останній шматочок м’яса з крильця, коли один із селян, звертаючись до Лима Лимонного Плаща, мовив:
— Десь два дні тому тут люди проїздили, шукали Царевбивцю.
— Хай краще в Річкорині пошукають,— пирхнув Лим.— У найглибших підземеллях, гарних і вогких.
Його ніс, червоний, розбитий і набряклий, нагадував розчавлене яблуко, тож Лим був не в гуморі.
— Та ні,— заперечив інший селюк,— він утік.
Царевбивця! Арія відчула, як волоски на шиї стають сторч. Затамувавши подих, вона дослухалася.
— Невже це правда? — мовив Том Сімка.
— Ніколи не повірю,— втрутився одноокий в іржавому циліндричному шоломі. Решта беззаконників кликали його Джеком-Щасливцем, хоча Арії не здавалося, що втратити око — таке вже щастя.— Я ті підземелля на власній шкурі випробував. Як він міг утекти?
На це селюки хіба що знизували плечима. Зеленобородий, погладивши густі зелені з сивиною бакенбарди, сказав:
— Вовки в крові потонуть, якщо Царевбивця знову на волі. Треба Торосу сказати. Цар світла покаже йому Ланістера в полум’ї.
— Ось і тут горить чудове багаття,— посміхнувся Ангай.
Зеленобородий, розреготавшись, ляснув його по вуху.
— Я тобі що — на жерця схожий, Лучнику? Як Пелло Тайроський зазирне в полум’я, тільки бороду собі підпалить.
Лим, хруснувши пальцями, мовив:
— Хіба не захоче лорд Берик піймати Джеймі Ланістера?..
— А він його повісить, Лиме? — запитала одна з місцевих жінок.— Недобре вішати такого красеня.
— Перше суд! — сказав Ангай.— Лорд Берик завжди спочатку судить, самі знаєте,— посміхнувся він.— А тоді вже вішає.
Присутні вибухнули сміхом. А Том, провівши пальцями по струнах ліри, затягнув пісню.
У королівськім лісі
