Буря Мечів - Джордж Мартін
— Алін казав, з її стрічкою він зробився безстрашним,— розповідала Меґа.— Казав, у битві як гасло кричав її ім’я, хіба це не чудово? Як би я хотіла, щоб колись і мою стрічку вдягнув якийсь воїн і зарубав сотню ворогів.
Елінор цитьнула на неї, але видно було, що їй приємно.
«Вони ще зовсім діти,— думала Санса.— Дурненькі дівчатка, навіть Елінор. Не бачили ні битви, ні смерті, нічогісінько не знають». Мрії їхні живляться піснями й переказами, як і в неї колись — поки Джофрі не відрубав її батькові голову. Санса заздрила дівчатам.
Але Марджері була інша. Мила й лагідна, вона, втім, мала в собі щось від своєї бабусі. Позавчора вона взяла Сансу з собою на соколине полювання. Вперше з дня битви Санса опинилася за містом. Загиблих попалили й поховали, але Брудна брама лишалася потрощеною і пощербленою від таранів лорда Станіса, а вздовж обох берегів Чорноводдя виднілися кістяки розбитих кораблів, і з мілин, як худі чорні пальці, стирчали обвуглені щогли. Плавав тільки плоскодонний пором, який і перевіз дівчат на той бік ріки, та коли вони опинилися в королівському лісі, потрапили на згарище, повне попелу, вугілля й мертвих дерев. Але в болоті при затоці кишіло від водоплавної птиці, тож Сансин кречет уполював трьох качок, а сапсан Марджері просто на льоту піймав чаплю.
— У Вілласа найкращі птахи в Сімох Королівствах,— сказала Марджері, коли вони двоє ненадовго лишилися самі.— Іноді він випускає і орла. От побачиш, Сансо,— взяла вона її за руку й потиснула,— сестричко.
«Сестричка». Колись Санса мріяла мати таку сестру, як Марджері,— гарну й лагідну, якій відкриті всі милості світу. З Арії сестра була геть незадовільна. «Але як можна дозволити сестрі одружитися з Джофрі?» — зненацька подумала Санса, і її очі наповнилися сльозами.
— Марджері, будь ласка,— мовила вона,— не треба...— слова давалися їй важко.— Не треба за нього виходити. Він не такий, яким здається, не такий. Він тебе скривдить.
— Не думаю,— упевнено посміхнулася Марджері.— Ти хоробра, що застерігаєш мене, але не бійся. Джоф зіпсутий і марнославний, і я не маю сумнівів, що він саме такий лихий, як ти кажеш, але батько, перш ніж погоджуватися на шлюб, примусив його взяти Лораса в королівську варту. День і ніч мене захищатиме найкращий лицар у Сімох Королівствах, як королевич Еймон захищав Нейрис. Тож краще нашому левенятку бути чемним, як гадаєш? — розсміялася вона й додала: — Ну, люба сестричко, влаштуємо перегони до ріки? Вартові просто збожеволіють!
Не чекаючи відповіді, вона підбила коня п’ятами в боки й полетіла вперед.
«Яка вона хоробра»,— подумала Санса, помчавши вчвал за нею... але сумніви й далі гризли її. Сер Лорас — видатний лицар, усі згодні. Але в Джофрі є й інші лицарі королівської варти, а ще ж золоті й малинові плащі, а коли він підросте, то в нього будуть і власні війська. Ейгон Негідник не кривдив королеву Нейрис, можливо, боячись її брата — Лицаря-Дракона... та коли інший лицар з його королівської варти закохався в одну з його коханок, король їм обом відрубав голови.
«Сер Лорас — Тайрел,— нагадала собі Санса.— А той лицар був з простих Тойнів. Крім власних мечів, його брати не мали армії, не мали можливості за нього помститися». Та що більше вона про це думала, то більше сумнівалася. Кілька місяців Джоф, може, і стримуватиметься, напевно, навіть цілий рік протягне, та раніше чи пізніше випустить кігті, а коли це станеться... Можливо, в королівстві з’явиться другий царевбивця, в місті почнеться війна, й у війні лева з ружею стічні канави почервоніють.
Санса дивувалася, що Марджері цього не бачить. «Вона старша за мене і, мабуть, розумніша. Та й батько її, лорд Тайрел, певно, знає, що робить. А я просто дурію».
Коли Санса розповіла серу Донтосу, що їде в Небосад, щоб одружитися з Вілласом Тайрелом, то думала, що він відчує полегшення й порадіє за неї. Але він натомість, схопивши її за руку, крикнув хрипким від вина й жаху голосом:
— Ні! Кажу вам, ці Тайрели — ті самі Ланістери, тільки в квіточку. Благаю вас, і не думайте про такі дурниці, поцілуйте свого Флоріяна й пообіцяйте, що діятимете так, як ми планували. На весілля Джофрі (а чекати вже недовго) вдягніть срібну сіточку на волосся й робіть усе, як я вам казав, а потім ми втечемо.
І він хотів поцілувати її в щоку.
Але Санса випручалася й на крок відступила.
— Я не буду. Я не можу. Усе піде не так. Коли я хотіла втекти, ви мене не взяли, а зараз немає потреби.
Донтос тупо витріщився на неї.
— Але ж усе готово, люба. Корабель, який відвезе вас додому, і човен, який доправить вас на корабель, ваш Флоріян усе це підготував для своєї любої Джонкіл.
— Перепрошую за клопіт,— сказала Санса,— але мені вже не треба ні кораблів, ні човнів.
— Але ж це для вашої безпеки!
— У Небосаду я буду в безпеці. Мене захистить Віллас.
— Він вас зовсім не знає,— наполягав Донтос,— він вас не кохатиме. Джонкіл, Джонкіл, розплющте свої милі очка, цим Тайрелам до вас байдуже. Вони шлюб беруть з вашими правами.
— Моїми правами? — розгубилася Санса.
— Люба,— мовив він до неї,— ви — спадкоємиця Вічнозиму.
Він знову стиснув її за руку, умовляючи не робити цього, але Санса, вивільнившись, втекла й лишила його стояти, погойдуючись, під серце-деревом. Відтоді вона не навідувалась у богопраліс.
Але й слів цих вона не забула. «Спадкоємиця Вічнозиму»,— думала вона, влягаючись уночі спати. «Вони шлюб беруть з вашими правами». Санса зростала з трьома братами. Вона й не думала, що матиме колись права на спадок, та оскільки Бран і Рикон загинули... «Це не має значення, Роб живий, він уже дорослий і скоро одружиться, матиме сина. І зрештою, Віллас отримає Небосад, навіщо йому Вічнозим?»
Іноді вона шепотіла в подушку його ім’я — просто почути, як воно звучить. «Віллас, Віллас, Віллас». Віллас — ім’я не гірше, ніж Лорас, здавалося їй. І звучать вони навіть трохи схоже. Тож хіба не байдуже до його ноги? Віллас стане лордом Небосаду, а вона буде при ньому леді.
Вона уявляла, як вони вдвох сидять у садку, з цуценятами на колінах, або ж, слухаючи співця, який награє на лютні,
