Буря Мечів - Джордж Мартін
Мормонтів крук на це покивав головою і крякнув: «Шкода, шкода, шкода».
Семові вже було шкода: що він не такий хоробрий, не такий дужий, не вміє тримати меча, що не став він кращим сином для батька та братом для Дикона й сестер. Помирати йому теж було шкода, але на Кулаці померли і кращі вояки, добрі й чесні, а не такі тлусті скиглії, як він. Та принаймні Старому Ведмедю не доведеться розшукувати його в сьомому пеклі. «Я відіслав птахів. Бодай це я зробив правильно». Листи він написав заздалегідь, короткі та прості, в яких повідомлялося про напад на Кулак Перших Людей, а тоді заховав їх у торбу з пергаментом, сподіваючись, що відправляти їх не доведеться.
Як засурмили ріжки, Сем спав. Спершу йому здалося, що це сон, та коли він розплющив очі, на табір падав сніг, а чорні брати хапали луки та списи й бігли до городища. Поряд лишився тільки Чет — колишній стюард мейстра Еймона з чиряками на обличчі й великим жировиком на шиї. Коли з-поміж дерев пролунав третій сигнал, у Чета на обличчі було написано стільки переляку, що Сем у житті такого не бачив. «Допоможіть мені відіслати птахів»,— попросив Сем, але другий стюард просто розвернувся і, стискаючи кинджала в руці, погнав геть. Йому ж треба про собак подбати, пригадав Сем. Мабуть, йому теж лорд-командувач давав якісь накази.
Пальці в рукавичках задубіли й не слухалися, а сам він тремтів від холоду і страху, але Сем розшукав таки торбу з пергаментом і дістав написані листи. Круки люто верещали, а коли він відчинив клітку з Чорного замку, один з них метнувся йому просто в обличчя. Ще двоє втекли, а як Сем одного нарешті піймав, той його так дзьобнув крізь рукавичку, аж кров пустив. Але Семові вдалося його втримати і причепити маленький сувій пергаменту. На той час бойовий ріжок уже затих, але Кулак відлунював гучними командами і брязкотом криці. «Лети!» — крикнув Сем, підкидаючи крука в повітря.
Птахи у клітці з Тінявої вежі верещали й кидалися, як божевільні, Сем аж боявся відчинити дверцята, але все-таки змусив себе. Цього разу вдалося зловити першого ж птаха, який намагався вилетіти. За мить він уже продирався крізь снігопад, несучи повідомлення про напад.
Виконавши свій обов’язок, Сем незграбними, переляканими пальцями закінчив одягатися, натягнув шапку й сюрко, застебнув пояс із мечем — застебнув дуже туго, щоб той не сповз. Тоді розшукав свій мішок і запакував речі: запасну білизну і сухі шкарпетки; вістря з драконового скла до стріл і списів — ті вістря, які йому подарував Джон, а ще старий ріжок; пергамент, чорнило й пера; складені ним самим карти та тверду як камінь часникову ковбасу, яку він приберігав з самої Стіни. Добре зав’язавши мішок, Сем завдав його на спину. «Лорд-командувач не велів мені мчати до городища,— пригадав Сем,— але й до нього бігти теж не казав». Тут він збагнув, що не знає, що ж діяти далі.
Він пам’ятає, як розгублено топтався на місці, а в нутрі, як завжди, наростав страх. Брехали собаки й іржали коні, але звуки приглушував сніг, і вони здавалися зовсім далекими. Сем на три кроки вперед уже нічого не бачив, навіть смолоскипів, які горіли на невисокому мурі, що увінчував пагорб. Невже смолоскипи згасли? Про це навіть подумати було страшно. Ріжок сурмив тричі, а три довгі сигнали означають Чужих. Білих блукальців з лісу, холодних примар, чудовиськ із казок, які їздять верхи на велетенських крижаних павуках, жадаючи крові,— в дитинстві, слухаючи про них, Сем зойкав і тремтів...
Він незграбно витягнув меча та, тримаючи його в руках, важко побрів у снігу. Мимо пробіг, гавкаючи, собака, а далі Сем побачив кількох вояків з Тінявої вежі — дебелих бороданів з бардами й восьмифутовими списами. В їхньому товаристві він почувався безпечніше, тож рушив за ними до муру. Побачивши нагорі круглого городища запалені смолоскипи, він відчув полегшу.
Чорні брати стояли з мечами і списами в руках, спостерігаючи, як падає сніг, і чекаючи. Проїхав на коні сер Маладор Лок з білим від снігу шоломом на голові. Сем тримався позаду інших, вишукуючи Грена і Стражденного Еда. «Якщо мені судилося померти, нехай я помру поряд з товаришами»,— подумалося йому. Та навколо були самі незнайомці, вояки з Тінявої вежі під командуванням розвідника на ім’я Блейн.
«Ось вони»,— сказав якийсь брат.
«У гніздо»,— скомандував Блейн, і двадцять чорних стріл випірнули з двадцятьох сагайдаків і опинилися в двадцятьох тятивах.
«Боги праведні, та їх там сотні»,— тихо зронив чийсь голос.
«Дотяг,— скомандував Блейн і додав,— тримати».
Сем нічого не бачив і не хотів бачити. Позаду смолоскипів стояли вояки Нічної варти, тримаючи біля вуха напнуті в тятивах стріли, а темним і ковзким пагорбом крізь сніг щось піднімалося.
«Тримати,— повторив Блейн,— тримати, тримати...— А тоді: — Стріль!»
Стріли вилетіли зі свистом.
Над городищем зірвалися нестройні підбадьорливі вигуки, але швидко стихли.
«Не зупиняються, мілорде»,— сказав якийсь чоловік до Блейна, а другий крикнув: «Ще йдуть! Гляньте, виходять з-за дерев». А ще хтось мовив: «Боги милостиві, вони підповзають. Вони вже близько, вже тут!» Сем уже задкував, трепечучи, як останній на дереві листок на вітру,— не так від холоду, як від страху. Тої ночі було страшенно холодно. «Холодніше навіть, ніж зараз. У снігу майже тепло. Мені вже краще. Мені просто треба трішки відпочити. Може, ще трошки — і я знову зможу йти. Ще трошки».
Біля його голови пройшов кінь, сірий і кошлатий, зі снігом у гриві й обмерзлими копитами. Сем провів його поглядом. Потім зі снігу з’явився ще один. Його вів чоловік у чорному. Побачивши в себе на дорозі Сема, він вилаявся й обвів коня навколо. «Був би в мене кінь,— подумав Сем.— Був би в мене кінь, я б зараз їхав далі. Сидів би в сідлі, навіть поспати міг би». Але чорні брати втратили на Кулаці більшість коней, а ті, що лишилися, тягнули харчі, смолоскипи й поранених. А Сем не поранений. Просто товстий і слабкий, і до того ж найбільший боягуз у Сімох Королівствах.
Який же він боягуз! Його батько, лорд Рендил,
