Буря Мечів - Джордж Мартін
Схлипуючи, він ступив ще один крок. Навколо кружляв сніг. Він падав то з білого неба, то з чорного, але ото й усе, що відрізняло день від ночі. Сем носив цей сніг на плечах, як іще один плащ, сніг горою нападав йому на мішок, і той став іще важчий. У попереку нестерпно боліло, так наче хтось застромив туди ножа і з кожним кроком прокручував. Плечі вже не витримували ваги кольчуги. Сем би все віддав, щоб її скинути, але боявся. Та й усе одно довелось би знімати спершу плащ і сюрко, а тоді ж бо вчепиться холод.
«Був би я дужчий...» Але ж це не про нього, нема чого і мріяти. Сем — слабкий і товстий — такий товстий, що заледве власну вагу тягає, і кольчуга для нього — це забагато. Здавалося, вона вже до крові натерла плечі, попри шари тканини і стьобаної вовни між тілом і крицею. Лишалося тільки плакати, та коли Сем починав плакати, сльози замерзали на щоках.
Схлипуючи, він ступив ще один крок. Наст під ногами розбили вже до нього, бо якби ні — він, мабуть, узагалі вже не зміг би іти. А ліворуч і праворуч снігопад перетворював смолоскипи на розмиті жовтогарячі ореоли, ледве видимі серед мовчазних дерев. Обертаючи голову, Сем бачив, як вони безшумно ковзають у лісі, стрибаючи вгору-вниз, вперед-назад. Це вогняне кільце Старого Ведмедя, нагадав собі Сем, і горе тому, хто опиниться за його межами. Сем, здавалося, женеться за тими смолоскипами попереду, але вони теж мають ноги, ще й довші та міцніші за його власні, тож наздогнати їх неможливо.
Вчора він благав, щоб йому дали смолоскип, навіть якщо доведеться йти не в колоні й зусібіч підступатиме темрява. Він хотів вогню, мріяв про вогонь. «Якби мені вогонь, я б не мерз». Але йому нагадали, що спочатку в нього був смолоскип, тільки він його впустив у сніг, і полум’я згасло. Сем не пригадував, щоб впускав кудись якийсь смолоскип, але, мабуть, так і було. Він такий слабкий, що й руку вже заледве може підняти надовго. Хто йому про той смолоскип нагадав — Ед чи Грен? Цього він теж пригадати не міг. «Товстий і слабкий нездара — навіть мізки в мене померзли». Він ступив ще один крок.
Рот і ніс Сем замотав шарфом, але на нього стільки поналипало снігу, він так задубів, що Сем боявся — вже й до обличчя примерз. Навіть дихати було важко: боляче ковтати зимне повітря.
— Мати, змилуйся,— пробурмотів він тихо і хрипко в закрижанілу пов’язку.— Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся...— повторюючи молитву, він робив крок, тягнучи по снігу ноги.— Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся.
Його власна мати лишилася за тисячу льє на південь, у безпеці фортеці у Сурмосхилі разом із сестрами й Семовим маленьким братиком Диконом. «Вона не почує мене. Як і Мати небесна». Мати милостива, це всі септони кажуть, але за Стіною Семеро сили не мають. Тут правлять давні боги — безіменні боги дерев, снігів і вовків.
— Змилуйтеся,— прошепотів Сем невідомо до кого — богів давніх чи нових, а може, і бісів.— Ох, змилуйтеся, змилуйтеся, змилуйтеся наді мною.
Суржик, коли верещав, теж благав змилостивитися. Чого Семові це пригадалося? От чого пам’ятати точно не хотілося. Як чолов’яга, позадкувавши, впустив меча, молячи про пощаду і здаючись,— навіть товсту чорну рукавичку зірвав з руки й кинув собі під ноги, мов латну рукавицю. Суржик так і благав помилувати, коли блідавець за шию підняв його в повітря, замалим не відірвавши йому голову. Але в мерців не лишилося милосердя, а Чужі... «Ні, не можна про це думати, не думай, не згадуй, просто йди, просто йди, просто йди».
Схлипуючи, Сем ступив ще один крок.
Носак зачепився за корінець під настом, Сем спіткнувся і важко гримнувся на одне коліно — так сильно, що язика прикусив. У роті з’явилася кров — такого тепла він не відчував з самого Кулака. «Все, кінець»,— подумав Сем. Він упав, а сили встати не має. Ухопившись за якусь гілку, він міцно її стиснув, намагаючись підвестися, але задубілі ноги не тримали його. Кольчуга заважка, а він — занадто товстий, і слабкий, і змучений.
— Ставай на ноги, Поросятко! — гаркнув хтось, проходячи повз, але Сем не звернув уваги. «Просто ляжу собі в сніг і заплющу очі. Померти тут не так уже й погано». Холодніше вже точно бути не може, а за деякий час він уже не відчуватиме ні «ножа» в попереку, ні жахливого болю в плечах — точно як зараз не відчуває ніг. «Я тут не перший помру, хай не кажуть». На Кулаці загинули сотні — навколо нього всюди вмирали люди, вмирали вони і згодом, він бачив. Тремтячи, Сем відпустив дерево та звалився в сніг. Тут було холодно й мокро, він це знав, але крізь шари одягу насправді не відчував цього. Він утупився в біле небо над головою, а сніжинки падали йому на живіт, на груди, на повіки. «Сніг укриє мене грубим білим покривалом. Під снігом буде тепло, а якщо мене згадають, то всім доведеться визнати, що я помер як вояк Нічної варти. Так. Так. Я виконав свій обов’язок. Ніхто не скаже, що я зрікся обітниці. Я товстий і слабкий боягуз, але я виконав свій обов’язок».
Круки — ось який був у нього обов’язок. Саме для цього його і взяли сюди. Він не хотів їхати, він так і сказав, він усім розповів, що він — справжній боягуз. Але ж мейстер Еймон занадто старий, ще й сліпий на додачу, тому піклуватися про круків послали Сема. Коли стали табором на Кулаці, лорд-командувач сам віддав йому наказ: «Ти не боєць. Ми обидва розуміємо це, хлопче. Якщо на нас нападуть, не намагайся довести протилежне, бо тільки заважатимеш. Твоє завдання — відсилати листи. І не бігай до мене й не питай, що в них писати. Сам усе напишеш і відішлеш одного птаха в Чорний замок, а другого — в Тіняву вежу,— сказав Старий Ведмідь і
