Буря Мечів - Джордж Мартін
Але довго тримати в уяві образ Вілласа вона не могла: подумки вона повсякчас поверталася до сера Лораса, юного, граційного та прегарного. «Не можна тобі уявляти Вілласа таким,— казала вона собі.— Бо при зустрічі він може прочитати в твоїх очах розчарування, і як тоді він з тобою одружиться, знаючи, що ти закохана в його брата?» Віллас Тайрел був удвічі за неї старший, постійно нагадувала вона собі, а ще кульгавий і, може, навіть товстий і червонопикий, як його батько. Та гарний він чи ні, а вона, можливо, іншого захисника не матиме.
Одного разу їй наснилося, що це не Марджері, а таки вона сама виходить заміж за Джофрі, але шлюбної ночі він перетворюється на ката Іліна Пейна. Прокинувшись, Санса вся тремтіла. Вона не хотіла, щоб Марджері завдали таких страждань, як їй, але її жахала думка, що Тайрели можуть відмовитися від шлюбу. «Я її попередила, так, я розповіла їй про нього всю правду». Мабуть, Марджері їй не повірила. Джоф з нею завжди вдавав справжнього лицаря, як колись і з Сансою. Але зовсім скоро вона побачить його справжню натуру. Якщо не до весілля, то після. Санса вирішила наступного разу, як піде в септ, запалити Матері свічку й попросити захисту для Марджері від жорстокості Джофрі. А ще, можливо, свічку Воїну — за Лораса.
Нову сукню вона вдягне на церемонію у Великому септі Бейлора, вирішила вона, коли кравчиня знімала останні мірки. «Мабуть, тому Серсі її для мене й замовила, щоб на весіллі я не здавалася обшарпанкою». На бенкет після церемонії потрібна вже буде інша сукня, але, мабуть, підійде щось із її старих. Санса-бо не хотіла вимастити їжею чи вином нову. «Заберу її з собою в Небосад». Перед Вілласом Тайрелом вона хотіла постати в усій красі. «Навіть якщо Донтос має рацію і Віллас хоче не мене, а Вічнозим, він усе одно може мене покохати». Санса обхопила себе руками, міркуючи, коли вже буде готова сукня. Не могла дочекатися, коли вдягне її.
Арія
Дощі починались і закінчувались, а от небо частіше бувало сірим, ніж блакитним, і в усіх струмках піднялася вода. Ранком на третій день Арія запримітила, що мох чомусь росте не з того боку дерев.
— Ми не в той бік їдемо,— сказала вона Гендрі, проїжджаючи повз особливо моховитий в’яз.— Зараз ми їдемо на південь. Бачиш, як мох росте на стовбурі?
Відкинувши густу чорну чуприну з очей, хлопець відповів:
— Ми їдемо по дорозі, ось і все. А в цьому місці дорога звернула на південь.
«Та ми весь день їхали на південь,— хотілося їй заперечити.— І вчора теж, хоча й рухалися річищем струмка». Але вчора вона не надто звертала на це увагу, тому аж такої певності не мала.
— Боюся, ми заблукали,— мовила вона тихо.— Не слід було від’їжджати від ріки. Їхали б собі берегом — і все.
— Ріка крутиться і звивається,— озвався Гендрі.— Кажу тобі, це просто коротший шлях. Секретна розбійницька дорога. Лим з Томом і рештою тут усе життя живуть.
Що ж, це правда. Арія закусила губу.
— Але ж мох...
— З цими дощами в нас самих скоро з вух мох проросте,— невдоволено буркнув Гендрі.
— Тільки з південного вуха,— уперто заявила Арія. Не було сенсу переконувати Бугая. Але ж відтоді як Пиріжок відколовся, у неї лишився єдиний друг — Гендрі.
«Шарна хоче, щоб я для неї хліб випікав,— пояснив Пиріжок у день розлуки.— Та й усе одно я вже втомився від дощів, натертих сідлом водянок і постійного страху. А тут є ель і кролятина. І хліб стане смачніший, якщо пектиму його я. От побачите, коли повернетеся. Ви ж повернетеся, правда? Коли війна закінчиться? — і, раптом пригадавши, хто вона така, додав, почервонівши: — Міледі».
Арія гадки не мала, чи війна взагалі колись закінчиться, але кивнула. «Вибач, що тоді тебе віддубасила,— сказала вона. Пиріжок — дурний і боягузливий, але ж вони разом від самого Королівського Причалу, і вона вже звикла до нього.— І носа тобі зламала».
«І Лимові теж,— широко посміхнувся Пиріжок.— Гарно було».
«А от Лимові не сподобалося,— похмуро відгукнулася Арія. Але час уже було їхати. Пиріжок запитав, чи можна поцілувати міледі ручку, й Арія буцнула його кулаком у плече.— Не називай мене так! Ти — Пиріжок, а я — Арі».
«Тут я вже не Пиріжок. Шарна кличе мене просто Хлопець. І другого хлопця так само кличе. Ото плутанина буде!»
Вона й не підозрювала, що так за ним скучатиме, хоча трішки її розраджувала присутність Гарвіна. Вона розповіла йому про його батька Галлена — про те, як натрапила на нього, присмертного, у стайні в Червоній фортеці в день утечі. «Він завжди казав, що помре на стайні,— мовив на це Гарвін,— от тільки ми гадали, він загине від якогось норовливого огира, а не від зграї левів». Ще Арія розповіла про Порена, про втечу з Королівського Причалу та ще багато чого з нещодавніх подій, але не згадала про конюшого, якого заколола Голкою, і про вартого, якому перерізала горлянку, щоб вирватися з Гаренхолу. Розповідати Гарвіну — це майже як розповідати батькові, а бувають такі речі, якими і з батьком ділитися нестерпно.
Не обмовилася вона і про Джакена Г’ґара та про три смерті, які він їй завинив і якими розплатився. Залізну монетку, яку він їй дав, Арія заховала собі під пояс, та іноді поночі витягала, пригадуючи, як розтануло, як перемінилося його обличчя, коли він провів по ньому рукою. «Валар моргуліс»— пошепки промовляла Арія.— Сер Грегор, Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі, король Джофрі.
З двадцятьох вічнозимських вояків, яких батько відіслав з Бериком Дондаріоном, заціліло тільки шестеро, розповів Гарвін, та й ті зараз розсіяні.
— Це була пастка, міледі. Лорд Тайвін послав Гору-на-коні на той бік Червоного Зубця з вогнем і мечем, сподіваючись заманити вашого батька. Так усе спланував, щоб лорд Едард сам рушив на захід боротися з
