Буря Мечів - Джордж Мартін
«Запалені стріли,— ревів лорд-командувач тої ночі на Кулаці, зненацька з’явившись верхи на коні,— хай вогню скушують!»
Тут він запримітив тремтячого Сема.
«Тарлі! Геть звідси! Твоє місце з круками».
«Я... я... я вже відіслав листи».
«Добре». Крук на Мормонтовому плечі повторив відлунням: «Добре, добре».
У хутрі й кольчузі лорд-командувач здавався велетенським. З-під чавунного заборола люто зблискували очі. «Ти заважаєш. Повертайся до кліток, щоб не довелося тебе розшукувати, якщо мені треба буде ще вислати листа. Підготуй птахів,— сказав він і, не чекаючи на відповідь, розвернув коня й поїхав по колу, вигукуючи: — Вогню! нехай скуштують вогню!»
Семові двічі говорити не довелося. Він швидко — наскільки товсті ноги дозволяли — повернувся до птахів. «Слід заздалегідь понаписувати листи,— подумав він,— щоб одразу відправити птахів». Розпалював вогонь, щоб розігріти чорнило, він довше, ніж зазвичай. Потім сів на камінь з пером і пергаментом у руках і понаписував листи.
«Холодно і сніжно, на нас напали, але ми відбили атаку запаленими стрілами»,— писав він під дзвінкі команди Торена Смолвуда: «В гніздо — дотяг — стріль!» Звук, з яким злітали стріли, був солодший за мамину молитву. «Горіть, кляті мертвяки, горіть»,— співав Дайвен, улюлюкаючи. Брати гукали й лаялися. «Все гаразд,— писав Сем.— Лишаємося на Кулаці Перших Людей». Він сподівався, що лучники з хлопців кращі, ніж із нього.
Відклавши листа, він дістав чистий аркуш пергаменту. «Б’ємося на Кулаці, валить сніг»,— написав він, аж тут хтось загорлав: «Підходять ще!» «Ситуація поки що непевна». «Списи»,— гукнув хтось. Можливо, сер Маладор, але точно сказати Сем не міг. «Падає сніг, на нас на Кулаці напали блідавці,— писав Сем,— але ми відігнали їх вогнем». Він обернув голову. Крізь завірюху він бачив хіба що велетенське багаття в центрі табору, а навколо нього невпинно рухалися вершники. Сем знав: це другий ешелон, готовий кинутися на тих, хто прорветься в городище. Вояки замість мечів озброїлися смолоскипами й запалювали їх від багаття.
«Нас оточили блідавці,— написав Сем, почувши крики з північної ділянки.— Напали водночас із півночі й півдня. Списи й мечі їх не зупиняють, тільки вогонь». «Стріль, стріль, стріль»,— кричав крізь ніч голос, а інший голос зронив: «Ну й дебелий!» А ще третій підхопив: «Велет!» Четвертий голос загукав: «Ведмідь, ведмідь!» Заіржав кінь, забрехали собаки, здійнявся такий галас, що Сем не розрізняв більше слів. Він швидко писав — лист по листу. «Мерці-дикуни, а ще велет, а може, ведмідь, нападають зусібіч». Долинули удари криці по дереву, а це могло означати тільки одне. «Блідавці вже на мурі городища. Бій у таборі». Повз Сема промчала до східного муру дюжина братів на конях, з запаленими смолоскипами в руках. «Лорд-командувач зустрів їх вогнем. Ми перемогли. Ми перемагаємо. Ми тримаємося. Ми пробиваємося з оточення й повертаємося на Стіну. Ми в пастці на Кулаці, в оточенні».
Один з вояків з Тінявої вежі, кульгаючи, випірнув з темряви і впав Семові просто під ноги. Доповз майже до багаття — і помер. «Кінець,— написав Сем,— битві кінець. Нам усім кінець».
Чому він не може забути битву на Кулаці? Він не хоче її пам’ятати. Не її. Сем постарався пригадати маму, сестричку Таллу, або ту дівчину з Крастерової фортеці — Жиллі... Хтось трусив його за плече.
— Вставай,— сказав голос.— Семе, не можна тут засинати. Підводься і йди.
«Я не спав, я пригадував».
— Забирайся,— буркнув він, і слова його замерзали в зимному повітрі.— Зі мною все гаразд. Хочу відпочити.
— Вставай,— пролунав Гренів голос, суворий і сиплий. Хлопець нависав над Семом у чорному вбранні, заліпленому снігом.— Не можна відпочивати, казав Старий Ведмідь. Бо помреш.
— Грене,— усміхнувся Сем.— Ні, правда, мені тут добре. Йди собі. Я трохи відпочину й наздожену тебе.
— Е ні.
Гренова густа каштанова борода вся закрижаніла навколо рота, і тепер він нагадував стариганя.
— Замерзнеш, або Чужі тебе схоплять. Семе, вставай!
Семові пригадалося, як того вечора, коли вони від’їздили, Пип на свій звичний манір з посмішкою дражнив Грена, мовляв, його тільки й треба брати в розвідку, бо він такий дурний, що нічого не боїться. Грен гаряче заперечував — поки не збагнув, що він доводить. Він був кремезний, міцний, з дебелою шиєю (сер Алісер Торн прозвав його Туром, як-от Сема прозвав сером Поросятком, а Джона — лордом Сноу), але з Семом Грен завжди поводився лагідно. Але все це тільки завдяки Джону. «Якби не Джон, ніхто б мене не любив». А тепер Джона немає — загубився десь на Скімливому перевалі разом з Кворином Півруким, швидше за все, загинув. Семові хотілося поплакати за ним, але сльози замерзнуть, а він і так заледве очі розплющує.
Поряд з Греном з’явився рослявий брат зі смолоскипом, і на одну чудову мить Сем відчув на обличчі тепло.
— Облиш його,— сказав чолов’яга до Грена.— Коли йти не може, це вже все. Бережи сили для себе, Грене.
— Він встане,— озвався Грен.— Йому тільки допомогти треба.
Чоловік рушив далі, забираючи з собою благословенне тепло.
Грен спробував поставити друга на ноги.
— Боляче,— пожалівся Сем.— Припини. Грене, рука болить. Припини.
— Чорт, який ти важкий,— Грен підхопив Сема попід пахви і, крекнувши, рвонув його вгору. Та щойно він його відпустив, як товстун знову сів у сніг. Грен буцнув його ногою — добряче буцнув, аж тріснув налиплий на чоботі сніг і розлетівся навсібіч.— Вставай! — знову буцнув хлопець Сема.— Треба йти.
Сем упав на бік і скрутився калачиком, щоб захиститися він ударів. Крізь вовну, шкіру й кольчугу він заледве їх відчував, та все одно було боляче. «А я думав, Грен мені друг. Не можна бити друзів ногами. Чого вони мене ніяк не облишать? Мені просто треба відпочити, і все, відпочити і трішки поспати, а може, трішки померти».
— Якщо візьмеш смолоскип, можу взяти товстуна.
Зненацька Сем злетів з приємного м’якого снігу в холодне
