Страта - Марина та Сергій Дяченко

Як давно не доводилося сидіти за кермом... А за кермом такої машини — взагалі ніколи...

— Давайте, Ірено... Потроху...

Натиснути зчеплення виявилося непросто. У Семироля ноги довші...

Що сказати лікарям? Що придумати? Які симптоми?..

Рука звично, самостійно включила першу передачу.

Машина плавно, легко, як по асфальту, рушила вперед... Мабуть, у Семироля дійсно є якісь штуки про всяк випадок.

Твердь під колесами...

Ще.

Друга передача.

Ще...

Газ. Газ. Газ.

Бризнула навсібіч снігова каша. Якщо Семироль і закричав — вона не чула його крику...

Перед шосе був знак «стоп» — руки-ноги спрацювали автоматично — і правильно, бо там, за снігопадом, пост дорожньої інспекції...

Наздожене!..

Їй здалося, що у дзеркалі заднього огляду вона бачить постать, що стрімко наближається... Перекошене обличчя...

Газ!!

Машина стрімко мчала по шосе. Крізь снігопад, крізь нульову видимість, раз у раз ризикуючи вилетіти на зустрічну смугу, врізатися в стовп, кого-небудь збити...

Ніщо не має значення. МОДЕЛЬ однаково скоро згорнеться... Уперед. Тільки вперед.

— Пані, на жаль, сьогодні магазин зачиняється на годину раніше... Приходьте, будь ласка, завтра...

Вона занадто багато часу витратила на блукання вулицями. Якийсь постовий звелів їй зупинитись, але вона не послухалася, втекла і хотіла вже кинути машину. Аж раптом крізь темряву, крізь усе той же сніг чарівним видивом проступила знайома вітрина...

— Пані, я шкодую, але...

Напевно, у неї був дикий вигляд. Не одяг — він був цілком пристойний — але вираз обличчя, погляд... Напевно, у такі ось «Сюрпризи» нерідко навідуються різні збоченці...

Охоронець був на дві голови вищий за неї. Отак просто досередини не прошмигнеш.

— Я на хвилиночку... — вона запобігливо всміхнулася.

— Приходьте завтра...

— Але ж я тільки на хвильку спізнилася... Я маю зробити дорогу покупку. Дуже велику.

— Уже здали касу...

— Я вас дуже-дуже прошу...

Охоронець вагався. Ірена згадала найкращі дні — як вона тоді сяйливо всміхалась, як од її усмішки танули сивочолі професори...

Зібратися з силами. Усе залежить від однієї-єдиної усмішки...

За її спиною з вереском загальмувала якась машина. Не здригнутися... Чи мало хто куди поспішає і так різко гальмує...

Вона всміхалась. У цій усмішці віддзеркалювався інститут, її перші оповідання, молодий Анджей, море, сонце, цуценя Сенсей...

— Ну, увійдіть, але на хвилинку, — здався охоронець.

І трохи відсунувся з проходу.

Порожнє приміщення, залите світлом. Товари — досить непривабливі на вигляд — під склом, на прилавках, опудало крокодила гойдається, прив’язане до стелі...

Невдоволена жіночка за касою:

— Ми вже не працюємо...

— Я тільки гляну...

— Ви натопчете, тут помили підлогу...

Вона машинально витерла ноги. Зробила крок — обережно, ніби справді боячись наслідити...

Господи.

Картонні ворітця, завішані чорним оксамитом. Ікласті маски обабіч входу — «тут відкривається новий світ...»

Погляд ударив її в спину, наче ніж. Вона обернулася.

Семироль — без шапки, в розхристаній куртці — стояв у дверях. Важко дихав. У кутку піднімався на ноги ошелешений охоронець...

Семироль дивився.

Вириваючись із-під гіпнозу його вказівного пальця, вона зробила крок до бутафорських ворітець.

— До мене, Ірено!

— Ви — модель... Ви всього лише модель... Ви...

Семироль зціпив зуби. Неквапно посунув уздовж стелажа.

— Стійте! Ви — модель, ви нічого не можете мені зробити...

Він кинувся до неї.

Вона зрозуміла, що не встигне. Цей швидкий звір перехопить її за півкроку до ворітець...

А раптом вона помилилась, і за чорним оксамитом — стіна, просто стіна, і зайве буде молотити в неї кулаками....

Його руки зімкнулися в неї на зап’ястях.

І водночас вона з криком ввалилася в ворітця — спиною, в оксамитову завісу...

Темрява.

 ирокий вигин траси...

Ні, називати трасою цей вузький, з глибокими ямами од коліс путівець, не буде навіть візник на підводі.

До речі, саме вона й повзе зараз по широкому