Страта - Марина та Сергій Дяченко

— Подертий зотлілий саван, — сказала Ірена підхихикуючи. — Подертий саван і кажанячі крила — ось що світить вам у цьому світі, пане...

Семироль підвів одну брову, й Ірена подумала, що її жарт, можливо, не такий уже й смішний...

А кумедне чекало їх у гаражі. Вірніше, в прибудові, прототипом якої послужив гараж.

Кобила. Сухоребра, з обривком мотузки на шиї; вона, ймовірно, довго перебувала на самообслуговуванні й від Ірени просто сахнулася. Зате, побачивши Семироля, дико заіржала, вибалушила очі й забилася в куток...

Адвокат, ошкірившись, підійшов до ослаблої від жаху коняки. Поклав руку їй на шию; кобила затремтіла всім тілом. Ірені зробилось її шкода.

— Яне...

— Тихо...

Кобила тяжко зітхнула — і змирилась. Ірені чомусь згадався Нік.

За парканом навпроти весь ранок чатувала цікава сусідка.

— Здорові були, пані Хміль! Із поверненням!

Ірена силувано всміхнулася. Подумала і зробила щось на зразок поклону — підмітаючи спідницею дорожню пилюку...

— Згодиться, — сказав Семироль за її спиною. — Дуже витончено.

Сусідка, налагодившись було поговорити, коли побачила Семироля, вирішила за потрібне сховатися. Ймовірно, з точки зору сусідки, Ян і справді виглядав страхітливо; Ірені ж здавалося, що поруч іде статист із дешевого фільму, якому з метою економії бюджету видали лише побитий міллю сіряк, і він накинув його поверх звичного костюма...

Було по-літньому тепло і до неможливості гарно. Дорога звивалася підковою, в’юнилася до міста, на барвистих пагорбах ідилічно паслися корівки, мальовничо зеленів гай, привітно синіла річечка...

Лубок, подумала Ірена з відразою. Лубкова картинка. (Дивно, зі смаком у Анджея було начебто все гаразд...)

— Як ви почуваєтесь? — лагідно спитав Семироль.

— Нормально, — Ірена знизала плечима.

Тепер вона сиділа на ребристій кінській спині. Жорстке сідло було пом’якшене подушкою, Семироль вів кобилу за вуздечку, тварина крокувала втомлено і покірно.

Попереду височіли гори. Не ті — білі та блискучі, що прикрашали околиці Семиролевої ферми — а звичні, зелені, домашні гори, де клубочиться туман над річкою, як димок над чашкою кави. Кав’ярня під червоною черепицею...

Ірена зітхнула. Кобила нашорошила вуха.

— Ірено, — голос Семироля змінився. Незворушний вампір, здається, був вражений. — Подивіться, Ірено... Це все — реально?

Лугом походжав чорно-білий цибатий бусол. Щільною шеренгою стояли волохаті ялиці, на полях зеленіли вруна, все вище піднімалося сонце; Ірена примружилася.

— Це реально, Ірено? Не картинка, не голограма?

Вона зітхнула:

— А тепер уявіть: ви стоїте посеред світу, розвісивши вуха, обмірковуючи, чи не галюцинація, чи не голограма все це... А вас хапають попід руки, тягнуть до в’язниці і накидають вам низку вбивств... А потім приходить «добрий адвокат»...

Семироль мовчав.

— Анджей Кромар, — гірко сказала Ірена. — «Небачено вдалий експеримент... коли працюєш на межі дозволеного... дозволеного не суспільством — дозволеного природою... Тоді й успіх може обернутися трагедією. От як у нашому випадку...»

— Але ж нічого особливо трагічного поки не сталося, — зауважив адвокат.

— Он як? Ви мужня людина, Яне... А ось пан Петер, засовуючи мене в усе це... гм. Так от, пан Петер вважав, що Анджей просто... схибнувся... Ми перебуваємо у світі, створеному божевільним творцем. Трагічно?

— Поки що — ні... Якщо вірити вам — я народився і живу точно в такому ж світі. І непогано живу, треба сказати...

Ірена зітхнула:

— Гадаю, ви і в цьому прилаштуєтесь... Ви всюди влаштуєтесь, Яне.

Попереду виднівся колодязь із журавлем. Жолоб для коней, край дороги стояла присадкувата широка підвода. Чоловік, такий же присадкуватий і огрядний, порався з упряжжю, жінка у очіпку діставала воду, на підводі вовтузилася купа малолітніх замурзаних дітей.

Ірена напружилася. Семироль, навпаки, попрямував бадьоріше.

З ними привітались. Чоловік і жінка, і дітлашня — всі говорили до пуття. На Ірену поглядали з цікавістю, а на Семироля — з острахом.

— Здоровенькі були, люди добрі... Нам ось теж би водички, значицця, попити... Позаяк шлях далекий, значицця, з панею моєю, і саме час горло промочить...

Семироль відверто бавився; але, як не дивно, його балаканина подіяла. Насторожені погляди змінилися доброзичливими, присадкуватий чоловік, чухаючи потилицю, простягнув Семиролю дерев’яне колодязне цебро.

— Негігієнічно, — самими губами проказала Ірена.

— Негігієнічно, люди добрі, — бовкнув Семироль. — Значицця, негігієнічно, а без водиці — ще гірше, сухо в роті, братця...

Ірена судомно зчепила пальці.

Семироль тонкою цівкою влив у себе воду — не торкаючись цебра губами. З блазенським поклоном повернув посудину чоловікові; той подивився здивовано, але не сердито.

Діти тим часом — ті, що вміли ходити, — одне за одним злізли з підводи й, однаково длубаючись у носі, підійшли ближче — поглянути на заїжджих.

Семироль допоміг Ірені злізти з кобили; їй давно хотілося розім’яти ноги, але вона вважала за краще зробити це там, де менше