Страта - Марина та Сергій Дяченко
Він обернувся. Очі його наблизилися до її обличчя; він, як і раніше, не зронив ні звуку, і вона обм’якла в його руках:
— Я не хотіла... налякати вас... чи образити...
Він скривився. У якийсь момент здалося, що він усе-таки не витримає і заговорить...
Вони брели дорогою. Нік більше не тягнув за собою Ірену — але й тримав її руку. Мертвою хваткою.
* * *...Придумати гру Анджеєві було так само легко, як випити горнятко кави.
Якось вони зібралися на екскурсію в далеке старовинне місто — величезне, багатолике і мінливе. Куплено було квитки і замовлено готель — у день від’їзду Анджей урочисто вручив Ірені конверт із глянсовою листівкою.
Вона не витримала і відразу ж подивилася — на листівці зображено було вулицю, дітей, які граються, старовинний будинок із бородатою химерою, вхід у якусь крамничку, мабуть, книжкову...
Анджей таємничо всміхався.
Тиждень перебування в місті їхньої мрії виявився коротким і довгим водночас: коротким, бо забивало дух од вражень, а довгим, бо страшенно гули натруджені ноги і не бракувало часу на сон... Блукаючи старовинними вуличками, задираючи голову біля підніжжя чудо-веж, Ірена не забувала про листівку — шукала повсякчас серед лабіринту незнайомих будинків отой маленький, і, уздрівши нарешті фасад із бородатою химерою, відчула себе по-справжньому щасливою — навіть більше, ніж у перший день відпустки.
У крамничці торгували рідкісними книгами. Побачивши Ірену, продавець пожвавився: на її ім’я, виявляється, лежить запакована й оплачена покупка, ось уже другий місяць чекає...
Анджей таємниче всміхався.
У пакунку був томик любовної лірики, виданий десь років двісті тому, причому цінні були не стільки вірші, скільки сам томик: у м’якій шкірі, із замочком, із гравюрами, мало не з автографом — чарівний подарунок. Ірена навіть нічого сказати не змогла — просто стояла біля прилавка, погладжуючи отриманий томик, і відчувала, як вдоволено усміхається за плечем Анджей.
Десь згодом чарівний томик кудись зник. Чи був забутий, чи комусь подарований. Ірена чимало забула з тих днів, бо не хотіла пам’ятати...
І ось тепер сиділа серед ночі, притиснувши долоню до серця, що раптово розболілося.
Вночі. Чому всі думки приходять до неї вночі й не дають спати?!
Чому, ну чому вона не здогадалася ВІДРАЗУ?!
«Ну, я пішов. Привіт...»
Напис на зворотному боці листівки.
А на лицьовому її боці не було нічого особливого — просто красивий міський пейзаж. Якийсь магазин із яскравою вітриною. Вивіска над входом... Вулиця, перехожі, діти...
МАГАЗИН.
Давня передача, побачена з-поміж низки інших по телевізору.
«...Незвичайний магазин! Можливо, найбільш старомодні з нас будуть шоковані... напевно сподобається дітям».
Минула неділя...
Вона роздратовано потерла обличчя. «Тут відчиняються двері в новий світ — світ страшних казок і легенд!»
«Я пішов. Привіт».
«Святкові жарти і сюрпризи...»
«Я пішов. Привіт».
«Тут відчиняються двері в новий світ!..»
Вона виявила, що стоїть перед вікном, тупо виламуючи власні пальці.
Ідіотка. Тугодумка. Просто дурепа...
Ось вона, приманка. Можливо, Анджей не бажав їй зла — він просто гадав, що МІСЯЦЯ їй вже точно вистачить. Що вона встигне збагнути...
«Що ж ти робиш, Анджею?!»
Власне, а як діяв би Петер, бажаючи вказати Ірені на можливий вихід із МОДЕЛІ? Пустив би по масових інформаційних мережах якесь невинне повідомлення, на кшталт: «двері в новий світ»? Прийом старий, багато разів описаний і дає, якщо вірити книжкам, непогані результати...
Анджей — чи Петер?! А може, тепер вони діють заодно?
Вона заплющила очі. Так. Анджей вийшов із моделі... Інсценуючи свою загибель. Зустрівся з Петером і мимохідь сказав, що треба, мовляв, цьому покласти край... Як це? — сказав Петер. А ваша колишня дружина?! Її згорнути разом із МОДЕЛЛЮ?!
«Яне, зробіть мені весільний подарунок... Я хочу відвідати магазин „Святкові жарти і сюрпризи“. Куплю собі маску вампіра, влаштуємо маскарад...»
Невже?!
Так просто.
Вона вийде — і все це — весь цей викривлений світ із вампірами-адвокатами — скінчиться?!
А триместр в інституті, між іншим, уже почався...
Вона засміялась і заплакала. Воднораз.
* * *— ...Ірено, що сталося?!
Вона притискала долоні до низу живота. Згиналася все сильніше і сильніше, втягуючи повітря крізь зціплені зуби.
— Ірено, що?!
Семироль мало не на руках відніс її на канапу.
— Боляче... — вичавила вона.
— Спокійно... Спокійно, нічого страшного... Ніку!!
Вони відвели її в медблок — під руки, підтримуючи обабіч. Ірена тамувала стогін.
— Яне, вийди...
За Семиролем зачинилися двері.
