Необхідні речі - Стівен Кінг
Всі твори автора ⟹ Стівен Кінг
У містечку Касл-Рок з’являється крамниця «Необхідні речі». Її власник, Ліленд Ґонт, може запропонувати покупцеві будь-яку забаганку або навіть мрію всього життя за символічну ціну. На додачу до грошей Ґонт просить утнути невеличкий… жарт. Але невинні пустощі дедалі частіше обертаються на жахливі події. Шериф Алан Пенґборн – єдиний, ким таємничий продавець не здатний маніпулювати. Що має на меті власник «Необхідних речей»? І ким насправді є Ліленд Ґонт?..
Обережно! Ненормативна лексика!
Крісові Лавіну, який знає не всі відповіді,а лише ті, що мають значення
Леді й джентльмени, прошу уваги!
Підходьте ближче, щоб побачити краще!
Хочу розказати дещо, ні пенні не треба платити!
(А якщо повірите, чудово далі будемо жити.)
Стів Ерл. ФуфлоЯ чув, що навіть на вуличках села можна заблукати, коли стоїть така темрява, що, як то кажуть, хоч в око стрель…[1]
Генрі Девід Торо. Волден© Stephen King, 1991
© Depositphotos.com / nito103, hektor2, drizzd, обкладинка, 2021
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021
ВИ ВЖЕ ТУТ БУВАЛИ.
Звичайно, бували. Звісно. Я облич ніколи не забуваю.
Підходьте сюди, дайте руку потисну! Що вам скажу: я вас упізнав ще до того, як устиг добре роздивитися обличчя. По ході впізнав. Кращого дня, щоб повернутися в Касл-Рок, навіть уявити важко. Ні, ну просто подивіться, чи ж не чудо чудесне? Скоро почнеться сезон полювання, різні дурбелики в лісі гахкатимуть по всьому, що рухається, і не носитимуть сигнального жовтогарячого, а потім буде і сніг з дощем, але то вже пізніше. Зараз лише жовтень, а в Року ми дозволяємо жовтню залишатися рівно стільки, скільки йому хочеться.
От що не кажіть, а мені то найкраща пора року. Весни тут гарні, але мені жовтень більше до душі, ніж травень. Західний Мейн – це та частина штату, яку здебільшого забувають одразу як закінчується літо, коли всі ті люди з їхніми котеджами на озері та на В’ю повертають у свій Нью-Йорк чи Массачусетс. Тутешні щороку спостерігають, як ті приїжджають і їдуть геть: день добрий, день добрий, день добрий – щасливо, щасливо, щасливо. Гарно, коли вони приїжджають, бо привозять у місто гроші, але й добре, коли їдуть, бо з грошима привозять також і різні обтяження.
От про обтяження здебільшого я й хочу поговорити – посидите зі мною хвильку? Отут, на сходах естради, було б непогано. Сонечко гарно гріє, і звідси, прямо з середини нашої міської толоки, видно майже весь центр. Лиш на скалки вважайте. Відшліфувати треба ті сходи, і помалювати здалося б. То робота Г’ю Пріста, але Г’ю за неї ще не взявся. Він п’є, знаєте. Це не велика таємниця. Таємниці в Касл-Року є, і їх бережуть, але вберегти всі тяжко, а більшість із нас знають, що Г’ю Пріст і щира праця вже давно у приязнь не заходили.
А це що?
А! Це! От ви мені скажіть – чи ж не шедевр? Ті листівки по всьому місту! Здається, Ванда Гемпгілл (її чоловік Дон – власник «Маркету Гемпгіллів») більшість сама поклеїла. Ану зніміть зі стовпа та дайте мені. Та ви не соромтеся – як на те пішло, ні в кого немає якогось особливого права чіпляти листівки на естраді міської толоки.
Шляк би мене трафив! Ну ви лиш подивіться, нє? «КОСТІ Й ДИЯВОЛ» написано вгорі. Буквами червоними, з них дим в’ється, ніби привезли спеціальною доставкою з самого Тофету[2]! Ха! Певно, той, хто не в курсі, що це за сонне містечко, може подумати, що ми вже зовсім сходимо на пси. Але ж самі знаєте, як іноді в таких містечках може кадило роздуватися. А цього разу преподобний Віллі такого точно попустити не може. Тут навіть питань нема. Коли в маленьких містечках більше ніж одна парафія… ну, думаю, вам не треба розповідати, як то буває. Вони ніби як і ладнають між собою – ну, кажу ж, ніби як, – але не тішаться по-справжньому одна одною. Якийсь час усе тихо-мирно, а тоді починається гризня.
І гризня цього разу чимала, та й кривди багато з неї. Католики, розумієте, планують якесь дійство, що вони називають «Нічкою казино» у залі «Лицарів Колумба»[3], на іншому боці міста. Останнього четверга місяця, наскільки я розумію, має вона відбутися, а зібрані гроші підуть на ремонт даху церкви. Церкви Богоматері Тихих Вод – мабуть, проминали її дорогою до міста, якщо їхали по Касл-В’ю. Чепурна маленька церковця, нє?
«Нічку казино» придумав отець Бріґгем, але ідею швидко підхопили й понеслися з нею «Доньки Ізабелли»[4]. Бетсі Віґ’ю, якщо конкретніше. Думаю, їй до вподоби виряджатись у свою найтіснішу чорну сукню й грати в блекджек чи крутити рулетку, приказуючи: «Робіть ставки, пані та панове, прошу, робіть ваші ставки». О, та думаю, їм усім таке трохи до смаку. Там усі ставки на рівні п’яти-десяти центів, усе невинно, але все одно їм це здається чимсь крапельку гріховненьким.
А от для преподобного Віллі це зовсім не невинні забавки, і зовсім не крапельку гріховненькі вони, на думку його та його парафії. Насправді звуть його преподобний Вільям Роуз, і він ніколи особливо не любив отця Бріґгема, який і сам того не надто жалує. (До речі, саме отець Бріґгем почав обзивати преподобного Роуза «Пароплавчиком Віллі»[5], і преподобний Роуз про це знає.)
Між тими двома панотцями вже давно блискавиці проскакували, але ця ситуація з «Нічкою казино» – штука серйозніша. Думаю, тут уже справжня лісова пожежа. Як Віллі зачув, що католики збираються цілий вечір грати на гроші в залі «Лицарів Колумба», то ледь стелю своєю маленькою гостроверхою довбешкою не пробив. Він із власної кишені заплатив за ті листівки «КОСТІ Й ДИЯВОЛ», а Ванда Гемпгілл зі своїми подругами з гуртка шиття всюди їх порозклеювали. Відтоді єдине місце, де католики спілкуються з баптистами, – це рубрика «Листи» в нашій маленькій щотижневій газеті, де вони січуться й рубаються, розповідають одне одному, як ті чи ті підуть у пекло.
Гляньте-но сюди, побачите, про що я. Ото Нен Робертс, щойно вийшла з банку. Вона власниця «Закусочної Нен» і, я так собі думаю, мабуть, найбагатша людина в місті тепер, відколи старий Батя Меррілл відправився на величезний блошиний ринок у небі. Вона також баптистка, ще від царя Гороха. А з іншого боку йде кремезний Ел Джендрон. Він настільки католик, що на його тлі сам Папа здається кошерним, а його найкращий друг – ірландець Джонні Бріґгем. Дивіться, дивіться уважно! Бачите, як носи позадирали? Ха! Ото картина, нє? Головою закладаюся, там температура градусів на двадцять впала, коли вони одне повз одного проходили. Як казала моя мама, людям живеться веселіше, ніж будь-кому, крім хіба що коней, хоч і тим забавлятися – зась.
Тепер дивіться туда. Бачите, патрульна машина шерифа коло відеокрамниці? Усередині Джон Лапойнт. Він би мав слідкувати за «гонщиками» – у центрі в нас зона повільного руху, особливо