Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Ірено, хочете пити? Не хвилюйтеся, вони зараз поїдуть...
Вона вимила руки. Одначе підвода, схоже, нікуди не збиралась їхати — дорослі були не менш цікаві, ніж дітлашня.
Вона напилася з долонь, складених жменею. Вода була... ні, вона не знала таких слів. Ніколи в житті їй не доводилося куштувати такої води. Вона чекала ломоти в зубах — але вода була не дуже холодна — м’яка і пахла чомусь хвоєю...
Криничний зруб лякав її. Ніби паща заснулого чудовиська. Ніби всі колодязі, бачені нею в житті, були несправжні, мертві, неначе мумія викопного звіра... А ЦЕЙ був живий. Живий, але допотопний...
«Щоби були лісові духи, гноми там різні, криваві бойовиська, жорстокі закони... любов... А не побутові, вибачте, розбірки з сумними наслідками...»
Вона блідо всміхнулася, знову — і до речі — згадавши професора східної літератури.
Тим часом на край зрубу вилізло хлопченя років шести. Ірена мимоволі озирнулася: куди дивиться мати, чого доброго, дитина впаде!..
Мати дивилася на Семироля. Той був цілком адекватний — верз нісенітниці про щедрі врожаї і, значицця, добрі прикмети, а заодно цікавився, чи не доводилося добрим людям чути про добродія на ім’я...
Хлопченя вже падало всередину. Мабуть, від переляку у нього відібрало мову — принаймні дерся він мовчки. Пальці ковзали по мокрому краю зрубу...
Людина з нормальною реакцією устигла б кинутись і підхопити малюка. Ірена ж спершу роззявила рота, кліпнула очима, затим...
— А-а-а!..
Усі кинулися до колодязя одночасно. За мить до того, як руки хлопченяти мали зісковзнути, й за секунду до того, як рука батька вхопила сина за комір — Ірена кинулася, зловила тонке зап’ястя, відчувши, що хлоп’я важить не так уже й багато...
— Добре діло зробили, пані, — сказала жінка з дивним виразом.
Оддалік батько вже лупцював урятованого малюка батіжком. Ірена здригалася, раз по раз обертаючись на хлоп’ячий вереск.
— Та що там я... — сказала вона збуджено. — Я тільки схопити встигла...
Жінка зсунула брови — дивно, з якоюсь неприязню:
— Добра справа вам... зарахується.
Після цього ніхто не мовив ні слова. Діти, укупі з врятованим-відлупцьованим шибеником, позалазили на підводу, чоловік підохотив широкогрудого жеребця, і незабаром процесія — кінь, підвода, чоловік і жінка, що йшли обабіч неї, — рушила туди, звідки з’явились Ірена з Семиролем.
— Спритно ви його схопили... — пробурмотів адвокат. — З вашою реакцією — просто дивно...
Ірена відмахнулася.
Потім, уже в’їжджаючи в гори, вона не втерпіла й поцікавилася:
— Яне, навіщо ви це робите?
— Що?
— Ви ж провокуєте їх... Скоро по окрузі підуть плітки, що я якась відьма, а ви, приміром, упир... З’явиться сторожа й кине нас у підвал із ланцюгами, в яке-небудь підземелля...
— Дуже оптимістично...
— У світах, подібних до ЦЬОГО, немає ні здорового глузду, ні закону. В усякому разі, такими їх зазвичай описують...
— Ірено! Ми ж не маємо можливості зробити повідомлення по телебаченню: «Терміново розшукується Анджей Кромар, моделятор...» Покладіться на мене — я вмію працювати язиком...
— Воно й видно... — глузливо погодилась Ірена.
Після полудня зробили привал. Підкріпилися рештками прихоплених із дому харчів. Запили колодязною водою, що втратила для Ірени всю свою смаковитість. Вона воліла би натомість апельсинового соку...
А потім, вирушивши за потребою в кущі, вона раптом ногою втрапила в кротячу нору. Земля почала осідати — ніби не безневинний кріт її вирив, а робітники метробуду. Серед глини темніли залізні петлі кольчуги, Ірені з переляку здалося, що вона потривожила чиюсь могилу...
Семироль кинувся на її крик.
У кротячій норі справді зберігалася кольчуга, згорнута вузлом. Усередині виявилися срібні та мідні монети — не так щоб багато, але саме видовище вражало...
— Це ж треба! — пожартував Семироль. — Новачкам щастить...
— По-дурному щастить, — додала Ірена.
* * *Дорога до міста, що зазвичай займала в Ірени хвилин сорок-п’ятдесят, забрала мало не весь день.
Вона сподівалася, що на місці кав’ярні під череп’яним дахом виявиться щось на зразок шинку — але помилилася. Ніякої кав’ярні чи шинку не було взагалі. Напевно, невигідно відкривати шинок у безлюдному місці — не так багато охочих подорожувати...
Дорога була порита вибоїнами — кобила ступала, ретельно вибираючи місце, куди поставити ногу. Ірені згадувалась їхня із Семиролем остання ризикована поїздка; ймовірно, машина-всюдихід так і залишилася на вулиці, перед входом у «Святкові сюрпризи...»
Семироль думав про своє. То зводив брови, то з цікавістю дивився навколо, зрідка навіть усміхався своїм думкам; Семироль був як саламандра, яку од каміна пересадили до печі. Загалом невелика різниця...
— Ірено...
— Що?
— А скажіть, будь ласка: місце, звідки ви з’явились, яке ви не вважаєте МОДЕЛЛЮ... Напевно, високотехнологічна цивілізація? Космічні колонії, зовнішня експансія, зорельоти?
— Ні, — їй чомусь стало ніяково. — Це
