Страта - Марина та Сергій Дяченко

— Ірено, як болить? Зараз, почекайте, зар...

Він осікся. Ірена дивилася прямо і холодно, і в погляді її не було ні болю, ні страху:

— Ніку, ви зараз же скажете йому, що я мушу... що мене треба везти в клініку. Інакше... дитини не буде.

Нік відсахнувся:

— Ірено...

— Я знаю своє ім’я... У вас, скажімо, немає потрібної... апаратури. Придумайте, чого у вас немає... Мене треба неодмінно везти в місто. Дасте йому адресу клініки.

Вона побачила, як у Ніка починають смикатися губи. Спершу трохи, потім сильніше (але ж він, мабуть, набачився і наслухався в житті всього).

— Це неможливо...

— Це МОЖЛИВО. Так БУДЕ.

Дзюрчала з крана вода. Сльозилася сіра вікнина, час стікав струменем із-під крана, дзвінка гаряча клепсидра — водяний годинник...

— Чому ви... вирішили... що я зроблю це, Ірено?

— Хіба я помилилася?

Лилася вода. Погойдувалася білосніжна крохмальна фіранка.

— Хіба я помилилася, Ніку?!

На якусь мить їй стало страшно до запаморочення. Бо ЯКЩО її відчайдушний ривок не справдиться...

— Вам же нічого не загрожує, — сказала вона лагідно. — Ян не дізнається, що я симулювала...

— Це ЯН не дізнається?!

Крапала вода.

— Ви боїтеся... Ніку?

— Дорога... — він дивився убік. — По такій дорозі... не проїдеш...

— То не ваш клопіт.

Він ухопив її за зап’ястя:

— Але дитина! Ірено, дитина!..

Вона кивнула:

— В ім’я дитини. В ім’я ваших власних хлопчаків... Ви мужчина, Ніку.

— Ірено...

— Ви зробите чи ні?!

Він відвів очі:

— Ні. Вибачте. Не можу...

Підтримуючи під обидві руки, її вели до машини. Руки Ніка сильно тремтіли, Семироль був блідий і дуже зосереджений.

— Усе буде гаразд, Ірено...

Як на зло, почалася заметіль. Сипав сніг, густий і мокрий; вона бачила, як мучиться Нік. Дивиться то на Ірену, то на небо, то на Семироля:

— Яне... Ти впевнений... що в таку погоду проїдеш?..

— Хіба у мене є інший вихід? — роздратовано відмахнувся Семироль.

Ірена відчула, що він хвилюється. І коли знадобиться, він на спині потягне Ірену до міста — через замети...

Йому справді така дорога доля майбутньої дитини?..

Можливо, вона ще відчує гризоти сумління. Але — згодом. Коли добереться до магазину «Святкові сюрпризи»...

Утім, на той час не буде про що шкодувати. МОДЕЛЬ сплющиться — укупі з отим вампіром-адвокатом, із його плодовитим заміром, із листівково-красивим узгір’ям, із непохитним правосуддям, клятою передовою гінекологією... Разом із Ніком, який уперше в житті збрехав своєму великодушному патрону...

Вона застогнала — майже від справжнього болю. Семироль стиснув її руку — відчайдушно і міцно (а що коли благополучний упир переживає не тільки за дитину?!).

Згодом. Про все це вона подумає пізніше.

А сніг падав і падав. Нік нервувався все більше; Ірену ледве втиснули в машину, і через занесене снігом скло вона бачила, як Нік, зчепивши пальці, розкриває рота, щось говорячи до Семироля — слів не розібрати...

Він розколовся? Він зрадив, покаявся? (Від однієї цієї думки у Ірени потемніло в очах.)

— ...сніг... на такій дорозі...

Нік томився. Не наважуючись зізнатися в симуляції, він усе-таки хотів утримати Семироля — бо погода, ніби співчуваючи Ніку, робила все можливе, щоб перешкодити поїздці...

Але слово було сказане. Рішення прийнято, брехню оприлюднено і виголошено настільки переконливо, що навіть стоокий змій-Семироль досі не здогадується про обман.

Бо надто багато для нього поставлено на карту. Він занадто довіряє давньому спільникові-рабу.

— ...заткнутись. Я не вперше за кермом і теж знаю цю дорогу... Ти дав їй ліки? Анальгетик?.. Тоді бувай — побажай нам удачі...

Дверцята ляснули. Семироль підбадьорливо всміхнувся Ірені, допоміг їй пристебнути ремінь, завів мотор, натиснув на газ...

Ферма лишилась за спиною. Гори зрушили з місця і теж попливли; ворота були відчинені. Ірена сиділа, скоцюрбившись, усім своїм єством зображаючи стражденні муки.

Невже?!

Скільки часу минуло, відколи він привіз її сюди — засуджену, пригнічену, у чорній робі?..

А сніг сипав і сипав. Кепсько. Ой як погано — в таку завірюху навіть пекельний водій Семироль може виснувати, що викидень усе ж краще навіженої смерті на дні ущелини, і повернути назад...

Ось і поворот. Крайня дозволена точка для їхніх із Ніком прогулянок. Дійшовши цього повороту, вони незмінно повертали назад...

Минули поворот. Ірена судомно зітхнула;