Буря Мечів - Джордж Мартін

Під черевиком хруснула кірка мерзлої крові. Дикуни зрізали з кінських трупів усе, що можна: крицю й дублену шкіру, навіть з копит підкови здирали. Кількоро патрали надибані сакви, шукаючи зброю і харчі. Джон проминув одного з Четових собак (точніше, те, що від нього лишилося) в калюжі напівзамерзлої крові.

В дальньому кінці табору ще стояло кілька наметів, і саме там був Манс Рейдер. Під подертим чорним вовняним плащем з червоними шовковими латками він був одягнений у чорну кольчугу й кошлаті хутряні штани, а на голові мав величезний залізний з бронзою шолом з воронячими крилами на скронях. З ним був Ярл і Гарма Песиголова, а ще Стир і Варамир Шестишкурий зі своїми вовками й тінь-котом.

Манс привітав Джона похмурим і холодним поглядом.

— Що з твоїм обличчям?

— Орелл намагався йому око вийняти,— пояснила Ігритта.

— Я запитав його. Чи він язика проковтнув? Може, і варто було б, щоб не брехав більше.

Магнар Стир витягнув довгого ножа.

— Одним оком замість двох хлопчина, може, бачитиме краще.

— Хочеш око зберегти, Джоне? — поцікавився Король-за-Стіною.— Якщо так, розкажи мені, скільки їх тут було. І постарайся правду казати, Вічнозимський Байстрюче!

У Джона пересохло в горлі.

— Мілорде... що...

— Я тобі не лорд,— урвав Манс.— І з твоїм «що» все ясно. Брати твої загинули. Питання тільки в тому, скільки їх було.

У Джона пульсувало від болю обличчя, на яке падав сніг, і було важко думати. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся»,— наказував йому Кворин. Слова застрягли в Джона в горлі, але він змусив себе промовити:

— Нас було три сотні.

— Нас? — гостро перепитав Манс.

— Їх. Їх було три сотні.

«Хай що тобі велітимуть, казав Кворин. То чому я почуваюся таким боягузом?»

— Двісті з Чорного замку і ще сотня з Тінявої вежі.

— Оце вже більше схоже на правду, ніж та пісня, якої ти співав у мене в наметі,— зронив Манс і перевів погляд на Гарму Песиголову.— Скільки коней ми знайшли?

— Понад сотню,— озвалася здоров’ячка,— але менш як двісті. Туди на схід ще є трупи під снігом, важко сказати точно скільки.

Позаду неї стояв хорунжий з ратищем, на яке була насаджена собача голова — ще свіжа, вона кривавилася.

— Не слід було мені брехати, Джоне Сноу,— сказав Манс.

— Я... я знаю.

Що ще він міг сказати?

Король дикунів зазирнув йому в обличчя.

— Хто тут командував? І кажи правду! Рикер? Смолвуд? Не Вайзерс, він заслабий. Чий це був намет?

«Я й так повідомив забагато».

— А ви не знайшли тіла?

Гарма пирхнула, і з її ніздрів хмаркою пари вихопилося презирство.

— Ці чорні ворони такі дурні!

— Ще раз відповіси мені питанням на питання — і я віддам тебе кістяному лордові,— пообіцяв Манс Рейдер Джонові. І підступив ближче.— Хто тут командував?

«Ще один крок,— подумав Джон.— Ще один фут». Він пересунув руку ближче до руків’я Довгопазура. «Якщо я притримаю язика...»

— Кажи,— підганяла його Ігритта.— Він усе одно загинув, хай хто це був.

Джон нахмурився, і від цього засохла кров на щоці тріснула. «Як це важко! — думав він у розпачі.— Як зіграти перекинчика й не стати ним?» Цього Кворин йому не розтлумачив. Але другий крок завжди легший за перший.

— Старий Ведмідь.

— Старий? — з Гарминого тону було ясно, що вона не вірить.— Поїхав сам? То хто тоді керує в Чорному замку?

— Бовен Марш,— миттю відповів Джон. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся».

— Якщо так,— розреготався Манс,— ми перемогли у війні. Бовен рахувати мечі вміє краще, ніж ними орудувати.

— Тут командував Старий Ведмідь,— мовив Джон.— Місце тут високе й міцне, а він ще його укріпив. Викопав вовчі ями й понаставляв частоколів, заготував харчі й воду. Він чекав на...

— ...мене? — закінчив за нього Манс Рейдер.— Ага, таки чекав. Якби я з дурної голови вирішив штурмувати цю гору, то поклав би по п’ятеро людей на кожного зарубаного ворона, і то ще було би щастя,— він стиснув вуста.— Та коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті. Боротися з мертвими неможливо, Джоне Сноу. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я,— сказав він і поглянув на небо, яке починало темніти.— Ворони й гадки не мають, як нам допомогли. А я все гадав, чого ж на нас ніхто не нападає... Але нам ще сотню льє іти, а погода холоднішає. Варамире, хай твої вовки пошукають сліди блідавців — не хочу, щоб вони нас заскочили зненацька. Кістяний лорде, подвойте патрулі. І щоб у кожного чатового був смолоскип і кресало. Стире, Ярле, ви виїжджаєте на зорі.

— Мансе,— мовив Тарарах,— мені б воронячих кісток.

Ігритта заступила Джона.

— Не можна вбивати людину тільки за те, що збрехала, щоб захистити своїх колишніх братів.

— Вони й досі його брати,— зауважив Стир.

— Ні,— заперечила Ігритта.— Мене він не вбив, як йому веліли. А Піврукого вбив, ми всі бачили.

У Джона з рота вихоплювалася пара. «Якщо я йому збрешу, він здогадається». Він поглянув Мансу Рейдеру просто у вічі, розтиснув і стиснув попечену долоню.

— Я вдягнув плаща, якого дали мені ви, ваша світлосте.

— Овчинного плаща! — підтвердила Ігритта.— І ми під цим плащем танцюємо вночі!

Ярл розреготався, навіть Гарма Песиголова пирхнула.

— То ось воно що, Джоне Сноу? — спокійно поцікавився Манс Рейдер.— Ти з нею?

За Стіною легко втратити себе. Джон уже й не знав, де честь, а де ганьба, де правда, а де кривда. «Батьку, прости мені».

— Так,— відповів він.

— Добре,— кивнув Манс.— Тоді завтра поїдете з Ярлом і Стиром. Обоє. Не хочу розлучати вас, два серця як одне.

— А куди? — поцікавився Джон.

— За Стіну. Давно час тобі засвідчити свою відданість не лише на словах, Джоне Сноу.

Магнару це не сподобалося.

— Навіщо мені ворон?

— Він знає Варту і знає Стіну,— пояснив Манс,— а ще він ліпше за будь-якого нальотчика знає Чорний замок. Якщо ти не