Буря Мечів - Джордж Мартін

Поки богатир не почив.

На світі я велет останній,

Ще пісня моя погуде,

Та злічені дні, і стихнуть пісні,

І тиша на землю впаде.

Коли пісня закінчилася, на Ігриттиних щоках виднілися сльози.

— Чого ти плачеш? — запитав Джон.— Це ж просто пісня. Велетів — сотні, я їх щойно бачив.

— Так, сотні,— люто кинула вона.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Ти... ДЖОНЕ!

Знагла зачувши виляск крил, Джон розвернувся. В очі лізло сіро-синє пір’я, а гострі пазурі вп’ялися в обличчя. Спалахнув раптовий і різкий біль, а крила били по голові. Джон угледів дзьоб, але не встиг дістати зброю, сахнувся, нога висковзнула зі стремена, переляканий гарон поніс, і Джон почав падати. Та орел, вчепившись у лице, не відпускав, дер пазурами шкіру, ляпав крилами, кричав і дзьобав. У хаосі пір’я, кінського тіла та крові світ перевернувся, в обличчя кинулася земля.

І вже Джон лежить долілиць, у роті — смак крові й болота, а над ним, затуляючи, схилилась Ігритта, стискаючи в руці кістяний кинджал. Ще чулося ляскання крил, та орла вже видно не було. Світ наполовину почорнів.

— Око! — перелякано скрикнув Джон, підносячи руку до обличчя.

— Це кров, Джоне. Ока він не зачепив, тільки шкіру над ним подер.

Обличчя сіпалося. Над Джоном, щось викрикуючи, стояв Тормунд, і хлопець, витираючи кров з лівого ока, подивився на нього правим. Тоді почувся тупіт копит, крики, гуркіт старих висохлих кісток.

— Капшук Кісток,— загримотів Тормунд,— забери свого пекельного ворона!

— Ось хто пекельний ворон! — тицьнув Тарарах у Джона.— Спливає кров’ю в багні, як зрадливий пес! — сказав він, а орел злетів униз і сів на тріснутий череп, який правив йому за шолом.— Я прийшов по нього.

— То візьми його,— сказав Тормунд,— але доведеться тобі це робити з мечем у руці, бо наразишся на мій меч. Може, потім я зварю твої кістки, а в череп сцятиму, як у горщик. Ха!

— Коли я тобі живіт розпорю й повітря з тебе випущу, ти скулишся до розмірів дівчатка! Ану відступи, бо Манс дізнається.

— То це Мансові він потрібен? — підвелася Ігритта.

— А хіба я не так сказав? Ану підведіть його на ті його чорні ноги.

— Краще йди,— нахмурився Тормунд до Джона,— якщо на тебе і справді чекає Манс.

Ігритта допомогла поставити його на ноги.

— Та з нього кров ллється, як зі свині різаної! Тільки погляньте, що Орелл зробив з його милим личком.

«Чи здатен птах ненавидіти?» Джон зарізав дикуна Орелла, але душа чоловіка лишилася в орлові. Золоті очі позирали на хлопця з холодною злобою.

— Іду,— мовив Джон. Кров і далі заливала праве око, а щока горіла від болю. Торкнувшись її, він побачив, як чорні рукавички почервоніли.— Тільки гарона піймаю.

Насправді його більше хвилював не кінь, а Привид, але того ніде не було видно. «Та він зараз, либонь, за кілька льє звідси — перегризає горлянку якому-небудь лосю». Може, так і на краще.

Коли Джон наблизився, гарон позадкував, без сумніву, налякавшись крові в нього на обличчі, але хлопець заспокоїв його кількома тихими словами й нарешті достатньо наблизився, щоб схопити повіддя. Коли стрибнув у сідло, запаморочилось у голові. «Треба буде обробити рани, подумав він,— але не зараз. Нехай побачить Король-за-Стіною, що зі мною зробив його орел». Він розім’яв пальці правої руки. А тоді перекинув Довгопазура, свого байстрючого меча, через плече й, розвернувшись, рушив туди, де на нього чекав кістяний лорд зі своїм загоном.

Чекала й Ігритта, сидячи на коні, з лютим виразом на обличчі.

— Я теж поїду.

— Зникни,— кинув Тарарах, і кості в нього на нагруднику загримотіли.— Мене послали по перелітного ворона, і все.

— Вільна жінка їде, куди хоче,— сказала Ігритта.

Вітер засипав снігом Джонові очі. Хлопець відчував, як на обличчі замерзає кров.

— Ми теревенити будемо чи вже поїдемо?

— Поїдемо,— озвався кістяний лорд.

Дорога була похмура. У снігових вихорах промчали вчвал уздовж валки, пробилися крізь клубок хур, з плюскотом перетнули Молочноводу в тому місці, де вона широкою петлею повертала на схід. На мілководді ріка вкрилася крижаною шкуринкою, і з кожним кроком коням доводилося її пробивати, аж поки за десять ярдів вони не зайшли на глибшу воду. На східному березі, здалося, сніг навіть посилився, й замети тут були глибші. Навіть вітер похолоднішав. Западала ніч.

Та навіть крізь сніг непомильно проглядалися обриси великої білої гори, що маячіла попереду. Кулак Перших Людей. Над головою почувся крик орла. З сосни на Джона дивився крук. А коли хлопець проїжджав повз, каркнув. «То Старий Ведмідь уже напав?» Але замість брязкоту криці й гулу стріл у польоті Джон чув тільки тихий хрускіт насту під копитами гарона.

Мовчки вони об’їхали південний схил, де під’їзд був найлегший. Саме тут, біля підніжжя, Джон натрапив на дохлого коня, напівзасипаного снігом. Кишки з черева тварини вивалилися, нагадуючи замерзлих змій, а однієї ноги бракувало. «Вовки»,— подумав був Джон, але він помилявся. Вовки свою здобич з’їдають.

На схилі, задивившись у смерть сліпими очима, валялося ще більше гаронів з дивно вивернутими ногами. Над ними, як мухи, повзали дикуни, знімаючи сідла, вуздечки, сакви та збрую, а тоді рубаючи їх кам’яними сокирами.

— Нагору,— звелів Тарарах Джонові.— Манс нагорі.

Перед городищем спішилися, щоб протиснутись у криву прогалину в камінні. На палях, якими Старий Ведмідь загородив усі проходи, стирчав труп кудлатого гнідого гарона. Кінь намагався вирватися, а не заїхати всередину. Не було й сліду вершника.

Всередині городища трупів було більше, видовище — жахливіше. Джон у житті