Буря Мечів - Джордж Мартін

«Мормонт не тікатиме,— думав Джон.— Застарий він уже, та й зайшов задалеко. Нападе, наплювавши на чисельність». Зовсім скоро вже Джон зачує військові сурми й узріє колону вершників, яка наступатиме у чорних розмаяних плащах, з холодною крицею в руках. Звісно, три сотні вояків не можуть сподіватися здолати у сто разів більше військо, але, на думку Джона, цього й не треба. Не треба убивати тисячу, досить буде й одного. Бо Манс — єдине, що тримає дикунів разом.

Король-за-Стіною робив, що міг, але дикуни — безнадійно недисципліновані, а від цього вразливі. Тут і там уздовж валки — розтягнутої на кілька льє змії — були розкидані вояки не гірші, ніж у Варті, але добра третина їх зосередилася з двох її кінців — в авангарді Гарми Песиголової і в ар’єргарді з його велетами, турами й вогнедишниками. Ще третина їхала з самим Мансом посередині, охороняючи вози, сани й запряжені собаками хури, на яких перевозилася переважна більшість провізії і припасів — усього, що лишилося з останнього літнього врожаю. Решта, розділені на невеликі загони на чолі з такими, як Тарарах, Ярл, Тормунд Велетозгуб і Плаксій, служили розвідачами, фуражирами й так званими батогами, які постійно гасали уздовж валки, щоб вона рухалася більш-менш організовано.

Та що важливіше, тільки один із сотні дикунів їхав верхи. «Старий Ведмідь порубає їх, як капусту». А коли це станеться, Мансу доведеться почати переслідування — спробувати нейтралізувати загрозу. Якщо в цьому бою він загине, ще сто років Стіна буде в безпеці, думав Джон. «Якщо ж ні...»

Він стиснув пальці попеченої долоні. До сідла був приторочений Довгопазур — різьблена з каменю вовча голова на м’якому шкіряному руків’ї великого байстрючого клинка, який завжди під рукою.

Поки вони — за кілька годин — наздогнали Тормундів загін, сніг посилився. Дорогою Привид відділився і, занюхавши дичину, розчинився в лісі. Деривовк повернеться, коли вони стануть табором на ніч, найпізніше — вранці. Хай як далеко Привид забігає, завжди повертається... як і, схоже, Ігритта.

— Отож,— гукнула дівчина, побачивши Джона,— тепер ти нам віриш, Джоне Сноу? Бачив велетів на мамонтах?

— Ха! — гаркнув Тормунд, не встиг Джон відповісти.— Та ворон закохався! Одружитися хоче!

— З велеткою? — розсміявся Рик Довгоспис.

— Ні, з мамонтихою! — зареготав Тормунд.— Ха!

Джон пустив гарона ступою, й Ігритта прилаштувалася біля нього. Вона казала, що на три роки за нього старша, хай і на півфута нижча; та хоч скільки їй років, цю дівчину голіруч не візьмеш. Коли її полонили на Скімливому перевалі, Скелезмій назвав її «списосудженою». Судженого вона не мала, та й у зброї надавала перевагу кривому луку з рогу й віродерева, але це означення — «списосуджена» — їй дуже навіть пасувало. Джонові вона трохи нагадувала його меншу сестричку Арію, хоча Арія молодша й, мабуть, худіша. Важко було сказати, товста чи худа Ігритта під тими всіма хутрами та шкірами, в які вона горнулася.

— Знаєш «Останнього велета»? — спитала Ігритта і, не чекаючи відповіді, заспівала:

На світі я велет останній.

Вже велети перевелись...

Зачувши слова, Тормунд Велетозгуб усміхнувся й загорлав крізь завірюху:

Що в горах замешкали давніх

І правили світом колись.

До нього приєднався Рик Довгоспис:

Ліси в мене люди украли,

І пагорби вкрали, й річки...

У відповідь Ігритта з Тормундом, імітуючи голос велета, підхопили:

В долинах стіну збудували,

Понищили рибу й качки.

Тормундові сини Тореґ і Дормунд теж долучили свої низькі голоси, а тоді й дочка його Мунда з рештою. Люди заходилися бити списами по шкуратяних щитах, вибиваючи рваний ритм, і скоро вже весь загін виспівував.

Вогні палять у кам’яницях,

Кують свої гострі списи,

А я свої гори-пашниці

Гіркими сльозами зросив.

За дня мене з псами турляють,

Із факлями гонять вночі,

Бо люди дрібні не рівня мені,