Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Піпін вихопився вперед. Раптом він обернувся і гукнув:

— Тут стежка!

Коли всі з ним порівнялися, то побачили, що він не помилився: тут був початок стежини, яка, петляючи, піднімалася з лісу в долині й розтавала на вершині попереду. Місцями вона заросла травою чи була завалена камінням і деревами; та було схоже на те, що колись нею часто ходили. Це була стежина, яку проклали сильні руки та важкі ноги. Тут і там старі дерева було зрубано чи виламано, а великі камені розколено чи відкинуто вбік.

Іти стежкою було легко, та вони рухались обережно; коли ж увійшли в темний ліс, а доріжка стала чистішою та ширшою, їхня тривога зросла. Раптом вибігши з-під смуги ялинок, стежина кинулася різко додолу, а потім завернула ліворуч за скелястий виступ пагорба. Підійшовши до виступу, вони побачили, що стежка вибігала на рівний майданчик під невисокою скелею, оточеною деревами. У кам'яній стіні були двері, що перекособочено висіли на одній великій завісі.

Усі зупинилися перед дверима; за ними була печера, та в пітьмі було важко щось розгледіти. Бурлака, Сем і Мері, щосили штовхаючи, трохи ширше прочинили двері, а тоді Бурлака та Мері ввійшли до середини. Углиб не заходили, бо на підлозі лежало багато кісток та ще кілька великих порожніх глеків і битих черепків.

— Якщо бувають на світі тролі, то це, без сумніву, їхня нора! — сказав Піпін. — Гей, виходьте звідти, й підемо далі. Тепер нам відомо, хто проклав стежку, тож краще хутко вимітатися.

— Гадаю, нема потреби, — мовив Бурлака, виходячи. — Звісно, це тролівська нора, та, здається, її давно покинули. Нам тут нема чого боятися. Будемо йти обережно, а там — побачимо.

Від дверей доріжка пішла далі й, повернувши праворуч на рівному майданчику, знову пірнула вниз у густі хащі. Піпін, не бажаючи показувати Бурлаці, що він усе ще боїться, пішов уперед разом із Мері. Сем і Бурлака йшли позаду, обабіч поні з Фродо, бо стежка була доволі широка — для чотирьох-п'яти гобітів у ряд. Але не встигли вони далеко відійти, коли Піпін бігцем повернувся, а за ним Мері. Обоє були нажахані.

— Там тролі! — випалив Піпін. — Недалечко на галявині. Ми розгледіли їх крізь гущавину. Такі величезні!

— Ми підійдемо і подивимося на них, — сказав Бурлака, піднімаючи з землі палицю. Фродо промовчав, а Сем перелякався.

Сонце стояло вже високо і сяяло крізь напівголі гілки дерев, освітлюючи галявину яскравими латками світла. Мандрівники зупинилися на краю і, затамувавши подих, визирнули з-за стовбурів. На галявині стояли тролі, три великі тролі. Один нахилився, двоє втупились у нього.

Бурлака спокійно підійшов до них.

— Уставай, стара каменюко! — сказав він і гримнув похиленого троля палицею по спині.

Нічого не трапилося. Гобіти ахнули від здивування, а потім навіть Фродо засміявся.

— Ну-ну! — мовив він. — Ми забули нашу сімейну історію! Це ж ті самі три тролі, котрих зачарував Ґандалф, коли вони сперечалися, як зварити тринадцятьох гномів і одного гобіта.

— Я і не уявляв, що ми так близько підійшли до того місця! — сказав Піпін. Він добре знав цю історію. Більбо та Фродо часто її оповідали; але річ була в тому, що він не дуже в неї вірив. Навіть зараз він із підозрою дивився на закам'янілих тролів, ніби боявся, що якісь чари можуть раптово їх оживити.

— Ви забуваєте не лише вашу сімейну історію, але й усе, що коли-небудь знали про тролів, — сказав Бурлака. — Білий день, яскраве сонце, а ви намагаєтеся налякати мене байкою про живих тролів на галявині! Ви принаймні мали би помітити, що в одного з них за вухом старе пташине гніздо. Вельми незвична прикраса для живого троля!

Усі засміялися. Фродо звеселів: згадка про першу успішну пригоду Більбо зігріла серце. Сонце теж пригрівало, і туман у цього перед очима трохи розвіявся. Якийсь час вони відпочили на галявині й пообідали просто в тіні великих тролівських лап.

— Може, хтось нам заспіває, поки сонце високо? — запропонував Мері, коли вони закінчили. — Ми так давно не чули ні пісні, ні якоїсь історії.

— Від самої Грозової, — зазначив Фродо. Усі глянули на нього. — За мене не хвилюйтеся! — додав він. — Я почуваюся краще, хоча співати, мабуть, не зможу. Може, Сем відкопає щось із пам'яті.

— Ну ж бо, Семе! — сказав Мері. — У твоїй голові багато чого складено, тільки ти приховуєш.

— Ну, не знаю, — завагався Сем. — А чи це підійде? Не зовсім поезія, розумієте: просто нісенітниці. Та ці старі статуї мені таке нагадали. — Піднявшись і заклавши руки за спину, як у школі, він став співати на стару мелодію.

Самотній троль мав камінний трон,

На нім він гриз своє добро:

Багато вже літ стару голу кість,

Бо м'яса не міг знайти.

Ух ти! Ух ти!

У печері в горах самотній троль,

Тож: м'яса не міг знайти.

Якось Том в чоботях прийшов.

І пита: «Це ти де знайшов?

Геть воно, як нога дядька Тіма мого,

Що має в могилі лежать.

Спать! Спочивать!

Багато вже літ, як Тім відійшов,

Тож: він має в могилі лежать».

«Так, — троль сказав, — цю кістку я вкрав.

Дядько нічого не відчував.

Твій дядько був мрець, як зимний свинець,

Коли я знайшов цю кість.

Ах, кість! Ох, кість!

Залюбки її він мені віддав,

Зайву для нього вже кість».

Сказав тоді Том: «Не збагну я, чом

Бажання твої стосуються форм —

Гомілок чи ніг — моєї рідні;

Кість поверни на місце!

Глисте! Дристе!

Хоч мертвий він, не твій це корм;

Кість поверни на місце!»

«За пару ніг, — каже троль крізь сміх, —

Згризу й тебе, немов горіх.

Свіженьке м'ясце — насолода це!

Тебе на зуб візьму я.

Гей-я! Гой-я!

Як я втомився від мертвих ніг;

Тебе на стіл візьму я».

Та тільки зрадів, що обід наспів,

Рукою — мах! І не схопив.

Поки думав: «Як?» — упав навзнак, —

Дістав чоботиськом під зад.

Злий зад! От гад!

«Маєш, — подумав Том, — те, що хотів, —

Мова коротка — під зад».

Та наче кілки, твердющі кістки

В троля, який гризе маслаки.

Що копнеш його, що камінь чи горб —

Біль не проймає троля гузно.

О по! Лайно!

Троль підвівсь — не болять копняки,

Том же пальців не чує давно.

Том скалічів, вернув домів

І ногу довго ще