Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Його друзі обговорювали ті самі питання. Вони вирішили якомога швидше покидати Грозову.
— Тепер я думаю, — сказав Бурлака, — що ворог кілька днів спостерігав за цим місцем. Якщо Ґандалф сюди приїжджав, то його примусили покинути це місце, й він уже не повернеться. Так чи інак, після нічного нападу залишатися тут небезпечно, а в дорозі ми навряд чи зустрінемо більшу небезпеку.
Коли зовсім розвиднілося, вони похапцем поснідали і спакувалися. Фродо не міг іти, і вони розділили більшу частину багажу між собою, а Фродо посадили на поні. За кілька останніх днів бідолашна конячка геть зміцніла, погладшала і навіть стала виявляти прихильність до нових господарів, особливо до Сема. Ставлення Біла Папорота, мабуть, було дуже жорстоке, якщо подорож пущею виявилася для неї кращою за попереднє життя.
Рушили на південь. У цьому напрямку їм доведеться перетнути Дорогу, та це був найкоротший шлях до лісистої місцевості. А їм потрібні були дрова; Бурлака пояснив, що Фродо необхідно тримати в теплі, особливо вночі, а вогонь дасть хоч якийсь захист для них усіх. Він також планував скоротити подорож, зрізавши ще одну велику петлю Дороги, де вона за Грозовою повертала на північ.
Повільно та обережно обходили вони південно-західні схили гори і невдовзі підійшли до Дороги. Вершників видно не було. Та коли перебігали Дорогу, здалеку до них долинули два крики: один холодний голос гукав, а інший йому відповідав. Нажахані, вони кинулися до гущавини попереду. Місцевість перед ними опускалась у бік півдня, та була дикою і непрохідною; кущі й зарослі хирлявих дерев чергувалися з широкими голими латками. Трава була убога, жорстка та сіра; а листя на деревах зів'яло і облетіло. Це була безрадісна земля, а їхня подорож — повільна та похмура. Говорили мало. Серце Фродо щеміло, коли він дивився, як його друзі йшли поряд, похиливши голови й зігнувшись під тягарем. Навіть Бурлака виглядав утомленим і пригніченим.
Ще до кінця першого дня подорожі біль знову посилився, та Фродо довго це приховував. Минуло чотири дні, а краєвид не дуже змінився, хіба що Грозова повільно тонула позаду, а далекі гори попереду присувалися ближче. Однак від того далекого крику ніщо не вказувало на те, що ворог помітив їхню втечу чи йшов слідом. Вони боялися приходу ночі, попарно стояли на варті, будь-якої миті готові побачити чорні тіні, що підкрадаються в пітьмі, тьмяно освітлені захмареним місяцем; але нічого вони не бачили і не чули, крім зітхання зів'ялого листя і трави. Жодного разу не відчули вони присутності зла, як це було з ними перед нападом в улоговині. Важко було повірити, що Вершники втратили їхній слід. Можливо, вони сидять у засідці десь у вузькому місці?
Надвечір п'ятого дня вони проминули широку низину, й місцевість знову почала підніматися. Бурлака повернув на північний схід, і на шостий день із хребта довгого похилого схилу далеко попереду вони побачили скупчення лісистих пагорбів. Ген унизу видно було Дорогу, яка огинала підніжжя пагорба; а праворуч у слабкому світлі сонця блідо мерехтіла сіра ріка. Удалині в кам'янистій долині, затягненій серпанком туману, вони розгледіли ще одну ріку.
— Боюся, на якийсь час нам доведеться вийти на Дорогу, — сказав Бурлака. — Зараз ми вибралися до ріки Сиводжерельної, яку ельфи називають Мітейтель. Вона витікає з Еттенського Нагір'я, тролівських кряжів на північ від Рівендолу, і впадає в Шумну ген на півдні. Там її називають Сірим Потоком. Перед тим, як улитися в Море, вона стає великою рікою. Нижче від Еттенського Нагір'я перейти її можна лише через Останній Міст, куди веде Дорога.
— А що то за ріка ген отам удалині? — запитав Мері.
— Це Шумна або Бруїнен, — відповів Бурлака. — Дорога біжить уздовж пагорбів на багато миль від Мосту до Броду через Бруїнен. Але я ще не придумав, як будемо переходити ту ріку. Одна річка на раз! Нам насправді дуже пощастить, якщо на Останньому Мості не напоремося на ворогів.
Наступного дня, рано-вранці, вони знову підійшли до краю Дороги. Сем і Бурлака пішли вперед, але жодного знаку мандрівників чи вершників не помітили. Тут під тінню пагорбів випав дощ. Бурлака з'ясував, що дощ падав два дні тому і змив усі відбитки ніг. Після дощу жодний кінь тут не проходив.
Вони пішли швидко, як тільки могли і милі за дві внизу неглибокого крутого берега побачили Останній Міст. Боялися, що там на них чекатимуть чорні постаті, але нікого не було. Бурлака наказав їм заховатись у зарослях при Дорозі, а сам пішов на розвідку. Він швидко повернувся, мало не бігцем.
— Жодного сліду ворога, не розумію, що це означає. Та я знайшов щось дуже дивне. — Він простягнув руку і показав блідо-зелений самоцвіт. — Я знайшов його у багні на середині Мосту. Це берил, ельфійський камінь. Чи його туди кинули, чи він сам упав, того не скажу; але мені це дає надію. На мою думку, це знак, що ми можемо переходити Міст; але за Мостом, без іншого виразного знаку, найкраще зійти з Дороги.
Вони відразу рушили далі. Спокійно проминули Міст, лише вода вирувала довкола його трьох великих опор. За милю підійшли до вузького байраку, що вів на північ через узгір'я. Тут Бурлака звернув із Дороги, й невдовзі вони загубилися в похмурих темних хащах, що вилися попри підніжжя понурих пагорбів.
Гобіти раділи, що покинули безрадісні землі та небезпечну Дорогу; але ця нова територія видавалася загрозливою та неприязною. Чим далі вони йшли, тим вище піднімалися пагорби. Тут і там на висотах і хребтах виднілися давні кам'яні стіни та руїни веж: виглядали вони зловісно. Фродо, який не йшов пішки, мав час споглядати і думати. Він пригадав розповідь Більбо про його подорож і про загрозливі вежі на пагорбах на північ від Дороги, в місцевості біля тролівського лісу, де трапилася його перша серйозна пригода. Фродо здогадався, що вони йдуть слідами Більбо, і подумав, чи не потраплять випадково на те саме місце.
— Хто живе в цій землі? — запитав він. — І хто збудував ці вежі? Невже тролі?
— Ні! — заперечив Бурлака. — Тролі не вміють будувати. І ніхто
