Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Чий фатум — мандри без кінця;

І він пішов, тоді — побіг,

Впіймавши промінь місячний.

Вона ж пливла від деревця

До деревця, легка, як сніг,

І вже розтанула уся,

А він лишивсь пригнічений.

Він часто чув летючий звук

Тих кроків, наче шелест лип,

Як музику підземних лук,

Коли блукав низинами.

Болиголов зів'яв. Лиш скрип

Беріз лунав, коли з їх рук

Спадав по листу лист. Захрип

Зимовий ліс посинілий.

А він шукав її щодня,

Ворушачи листки й літа,

При місяця і зір вогнях

У небесах морозяних.

Часами бачив: золота,

Перепливала навмання

Вершинами гірськими, й там

Сріблилась в танці росяно.

Зима минула, і вона

Вернулась. Від її пісень

Прокинулась нараз весна,

А з нею дощ і жайвори.

І знов настав ельфійський день,

І квітів музика ясна.

Він зцілився й хотів лишень

Йти з нею в танець край гори.

Втекти хотіла, але він:

«Тінувіель! Тінувіель!» —

Покликав, мов ельфійський дзвін, —

І стала, прислухаючись.

Стояла мовчки біля скель,

Ловила звуку відгомін;

Він підійшов: «Тінувіель!..» —

Лише тремтіла, сяючи.

Їй в очі Берен зазирнув,

Пробравшись крізь волосся тінь,

Побачив неба глибину,

В очах тих віддзеркалену.

Тінувіель, ельфійська синь,

Безсмертна діва, в мить одну

Збагнула долі височінь

Покірно й опечалено.

Важка судилася їм путь:

Пройшли камінний холод гір,

Лісів імлистих каламуть

З палатами залізними.

Моря Розлучні з давніх пір

Між: ними пролягли, та тут

Зустрілись знов, здолавши вир,

І відійшли невпізнані.

Бурлака зітхнув, помовчав, а потім сказав:

— Це пісня написана у стилі, який ельфи називають анн-теннат, але який важко передати нашою загальною мовою, — виходить лише далеке відлуння. Пісня оповідає про зустріч Берена, сина Барагіра, та Лутієн Тінувіель. Берен був смертною людиною, а Лутієн — донькою Тінгола, короля ельфів Середзем'я за часів, коли світ був юний; і вона була найпрекрасніша серед дітей цього світу. Як зоря над імлою північних земель, була її врода, а обличчя її сяяло світлом. У ті дні Великий Ворог, у якого Саурон із Мордору був лише слугою, жив в Анґбанді на Півночі, й ельфи зі Заходу, повертаючись до Середзем'я, пішли на нього війною, щоби відібрати вкрадені Сильмарили; і допомагали ельфам праотці людей. Але Ворог переміг, Барагір загинув, а Берен, дивом урятувавшись, утік через Гори Жаху в таємне Королівство Тінґола в лісі Нелдорет. Там він побачив Лутієн, яка співала і танцювала на галявині біля зачарованої ріки Есгалдуїн; і назвав він її Тінувіель, тобто «Соловейком» стародавньою мовою. Багато жалів спіткало їх потім, і розлучалися вони надовго. Тінувіель урятувала Берена з в'язниці Саурона, і разом вони перебули великі небезпеки. І навіть скинули Великого Ворога з його трону і зняли з його корони один із трьох Сильмарилів, найяскравішу з усіх коштовностей, і він став весільним подарунком Тінґолові, батькові Лутієн. А в кінці Берена вбив Вовк, який прийшов від воріт Анґбанда, і помер той на руках у Тінувіель. Але вона обрала смертність і померла, щоби піти за ним; і в пісні співається, що вони знову зустрілися за Розлучними Морями, а відтак іще якийсь час пожили в зелених лісах, а потім, давним-давно, разом покинули межі цього світу. Тож Лутієн Тінувіель єдина серед ельфів справді померла і покинула цей світ, і втратили її ті, хто найбільше її любив. Саме через неї кров ельфійських володарів передалася людям. Ще дотепер живуть ті, кому Лутієн прародичка, і кажуть, рід її ніколи не перерветься. До нього належить і Елронд із Рівендолу. Бо від Берена та Лутієн народився Діор, нащадок Тінгола; а від нього — Елвінг Біла, яка стала дружиною Еаренділа, який відплив зі Сильмарилом на чолі в небесні моря, піднявшись над імлою світу. А від Еаренділа походять королі Нуменору, тобто Вестернесу.

Поки Бурлака говорив, гобіти не зводили очей із його дивно схвильованого обличчя, тьмяно освітленого червоними відблисками полум'я. Його очі світились, а голос був виразний і глибокий. Угорі розкинулося чорне зоряне небо. Раптом у нього за спиною над верхівкою Грозової розлилося бліде сяйво. Повнявий місяць повільно піднімався над горою, і зорі над вершиною згасли.

Історія закінчилася. Гобіти заворушилися, почали потягуватись.

— Гляньте! — сказав Мері. — Сходить місяць: напевно, вже пізно.

Усі подивились угору. На верхівці гори у блідому світлі місяця вони помітили щось маленьке і темне. Можливо, це був просто великий камінь чи уламок скелі, висвітлений сяйвом.

Сем і Мері підвелися й відійшли від вогню. Фродо з Піпіном сиділи мовчки. Бурлака уважно розглядав місячне сяйво на горі. Усе видавалося тихим і спокійним, але Фродо почув, як холодний страх заповзає йому в серце. Він присунувся ближче до вогню. Цієї миті Сем відбіг од краю улоговини:

— Я не знаю, що там таке, та я раптом перелякався. Ні за які гроші не вилізу з цієї улоговини; я почув, як щось повзло по схилу.

— Ти що-небудь бачив? — скочив на ноги Фродо.

— Ні, пане. Не бачив нічого, та я не придивлявся.

— Я щось бачив, — сказав Мері, — чи так мені здалося, ген на заході, де місячне сяйво падає на рівнину за тінню пагорбів, мені здалося, що там дві чи три чорні постаті. Вони ніби рухалися сюди.

— Сідайте тісніше, спинами до вогню! — наказав Бурлака. — Візьміть у руки довгі ціпки!

Затамувавши подих, сиділи вони мовчазні та насторожені, спинами до вогню, вглядаючись у пітьму довкола. Нічого не відбувалося. Ні звуку, ні руху. Фродо поворухнувся, почуваючи, що має порушити мовчанку: йому захотілося голосно закричати.

— Цитьте! — прошепотів Бурлака.

— Що це? — тієї ж миті видихнув Піпін.

Вони радше відчули, ніж побачили, як над краєм улоговини, з протилежного боку від пагорба, піднялася тінь, одна чи більше. Вони вгледілись, і тіні мовби виросли. Невдовзі сумнівів не залишилося: три-чотири високі чорні постаті стояли на схилі й дивилися на них. Вони були такі темні, що здавалися чорними дірами в темряві позаду. Фродо здалося, що він почув слабе сичання, мовби отруйне дихання, й відчув пронизливий холод. Постаті стали повільно наближатися.

Жах охопив Піпіна та Мері, й вони впали пластом на землю. Сем притулився до Фродо, а той був нажаханий не менше за своїх товаришів; він трусився, наче від лютого холоду, та його жах проковтнула раптова спокуса надягнути Перстень. Бажання зробити це переповнювало його, ні про що інше він думати не міг. Він не забув про Кургани та про наказ Ґандалфа; але щось мовби змушувало його зневажити всі попередження, й він прагнув піддатися. Не з надією втекти чи щось зробити, добре