Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— То ти знав про Вершників іще до того, як їх зустрів я?

— Так, знав. І навіть говорив тобі якось про них; бо Чорні Вершники — це Примари Персня, Дев'ять Слуг Володаря Перстенів. Але я не знав, що вони знову з'явились, інакше негайно втік би разом із тобою. Я почув про них лише у червні, коли покинув тебе; але про це згодом. А наразі від лиха нас урятував Араґорн.

— Так, — сказав Фродо, — саме Бурлака нас і порятував. Однак спочатку я його боявся. Сем так і не повірив йому, принаймні аж поки не зустрів Ґлорфінделя.

Ґандалф усміхнувся:

— Про Сема я вже все знаю. Він уже не сумнівається.

— Я радий, — сказав Фродо. — Бо мені дуже сподобався Бурлака. Ну, «сподобався» — не те слово. Він мені дорогий; хоч інколи дивний і похмурий. Насправді часто він нагадує мені тебе. Я і не підозрював, що Великий Народ буває таким. Мені здавалося, що вони… ну, просто великі бовдури: добрі й тупі, як Кремена; або тупі та злобливі, як Біл Папорот. Та це означає, що ми мало знаємо про людей Ширу, хіба тільки про брійців.

— Ти мало знаєш навіть про них, якщо вважаєш Кремену тупим, — відповів Ґандалф. — Він мудрий по-своєму. Думає він менше, ніж говорить, і до того ж, повільніше, однак зуміє вчасно прозирнути крізь цегляну стіну (як кажуть у Брі). Та в Середзем'ї мало залишилося таких, як Араґорн, син Араторна. Рід Королів із-за Моря майже вимер. Ця Війна за Перстень може стати їхнім останнім подвигом.

— Ти справді хочеш сказати, що Бурлака — нащадок старих Королів? — здивувався Фродо. — Я думав, вони давно-зникли. Я думав, він просто слідопит.

— Просто слідопит! — вигукнув Ґандалф. — Мій любий Фродо, слідопити якраз і є останніми з північної гілки Великого Народу, людей із Заходу. Вони допомагали мені не раз; і в майбутньому я потребуватиму їхньої допомоги; ми дійшли до Рівендолу, та Персню тут не місце.

— Я теж так гадаю, — погодився Фродо. — Та досі я думав лише про те, як сюди добратися; сподіваюся, далі йти мені не доведеться. Так приємно просто відпочивати. Я пережив місяць вигнання та пригод, і цього мені більш ніж досить.

Він замовк і заплющив очі. Потім знову заговорив:

— Я тут підраховував, і двадцять четверте жовтня ніяк не виходить. Має бути двадцять перше. Адже до Броду ми добралися двадцятого.

— Ну, ти вже забагато говорив і рахував, — сказав Ґандалф. — Як зараз твої плече та рука?

— Не знаю. Взагалі їх не відчуваю. І це вже покращення, але… — він зробив зусилля, — можу трохи поворушити рукою. Так, вона повертається до життя. Уже не холодна, — додав він, торкнувши правою рукою ліву.

— Чудово! Ти швидко видужуєш. Невдовзі будеш цілком здоровий. Це Елронд тебе вилікував: цілими днями просиджував біля тебе, відколи тебе сюди привезли.

— Днями? — перепитав Фродо.

— Ну, чотири ночі і три дні, якщо бути точним. Ельфи привезли тебе з Броду вночі двадцятого, тоді ти і збився з рахунку. Ми жахливо турбувались, і Сем не відходив від тебе ні вдень, ані вночі, хіба що вибігав доповідати нам. Елронд — умілий цілитель, але зброя нашого Ворога смертоносна. Кажучи правду, я мав дуже мало надії; я підозрював, що в закритій рані залишився невеличкий уламок леза. Виявили його тільки минулої ночі. Тоді Елронд вийняв уламок. Той сидів глибоко й уже просувався до серця.

Фродо здригнувся, пригадавши жахливий ніж із надламаним лезом, який розтанув у руках Бурлаки.

— Не тривожся! — сказав Ґандалф. — Того уламка вже немає. Він розтанув. А от гобіти, здається, тануть дуже неохоче. Я знаю багатьох міцних воїнів із Великого Народу, котрих би швидко здолав цей уламок, який ти проносив сімнадцять днів.

— Що вони зі мною зробили? Що ті Вершники хотіли зробити?

— Вони намагалися пронизати твоє серце моргульським ножем, який залишається в рані. Якби їм це вдалося, ти став би подібний на них, тільки слабший і підкорений. Ти став би примарою під владою Темного Володаря; а він мучив би тебе за спробу втримати Перстень, адже немає більшої муки, ніж коли в тебе відберуть Перстень і ти бачиш його на руці Темного Володаря.

— Яке щастя, що я не усвідомлював усієї небезпеки! — тихо вимовив Фродо. — Звісно, я жахливо боявся, та якби знав більше, то не наважився би навіть поворухнутися. Це диво, що я втік!

— Так, щастя чи доля тобі допомогли, — сказав Ґандалф, — не кажучи вже про хоробрість. Бо серце твоє не зачепили, тільки пронизали плече; і це тому, що ти впирався до останнього. Та все висіло на волосинці, так би мовити. Ти був у найбільшій небезпеці, коли надягав Перстень, бо тоді наполовину опинявся у світі примар, і вони могли тебе знищити. Ти бачив їх, а вони — тебе.

— Я знаю, — мовив Фродо. — Вони такі жахливі на вигляд! Але чому ми всі бачимо їхніх коней?

— Тому що коні — реальні; так само і чорні плащі є справжніми плащами, які вони одягають, аби надати форми своєму небуттю при зустрічі з живими.

— Тоді чому ці чорні коні терплять таких вершників? Усі інші тварини їх жахаються, навіть ельфійський кінь Ґлорфінделя. Собаки скавчать, гуси ґелґочуть…

— Тому що цих коней спеціально вирощують і навчають для служби Темному Володареві Мордору. Не всі його слуги та раби — примари! Є орки і тролі, варґи та вовкулаки; а ще було і далі є багато людей — воїни та королі, котрі живуть під сонцем, а все ж перебувають під його владою. І кількість їх зростає щоденно.

— А Рівенділ із ельфами? Рівенділ у безпеці?

— Так, зараз так, поки все довкола не завойовано. Ельфи можуть боятися Темного Володаря, можуть утікати від нього, та ніколи вже не слухатимуть і не служитимуть йому. Тут, у Рівендолі, все ще живуть його головні супротивники — ельфійські мудреці, володарі елдарів з заобрійних морів. Вони не бояться Примар Персня, адже ті, що перебувають у Благословенному Краї, живуть водночас в обох світах і мають велику силу проти Видимого та Невидимого.

— Мені здалося, я бачив білу постать, яка світилась і не тьмяніла, як інші. Це був Ґлорфіндель?

— Так, ти бачив його на мить таким, який він на іншому боці — один із могутніх Першородних. Він ельфійський витязь із високого роду. Справді, в Рівендолі є сила, яка певний час може протистояти потузі Мордору, існують