Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Де ти вивчив такі легенди, якщо вся земля спустошена і забута? — запитав Переґрін. — Птахи та звірі такого не оповідають.
— Нащадки Еленділа не забувають минувшину, — відповів Бурлака, — а в Рівендолі пам'ятають більше за мене.
— Ти часто бував у Рівендолі? — запитав Фродо.
— Так, — відповів Бурлака. — Я колись там жив і повертаюся щоразу, коли трапляється нагода. Там моє серце; але навіть у прекрасному домі Елронда мені не судилося втішатися спокоєм.
Пагорби стали змикатися. Десь позаду Дорога і далі простягалася до ріки Бруїнен, але ні тої, ні іншої видно не було. Мандрівники вийшли в довгу долину — вузьку, глибоко врізану в гірський масив, темну та мовчазну. Зі скель звисало старе і покручене коріння, а вгору схилами дерся сосновий ліс.
Гобіти дуже потомилися. Просувалися повільно, бо йти доводилося бездоріжжям, між повалених дерев і завалів каміння. Вгору вони не лізли заради Фродо, крім того, з цих вузьких ущелин не було зручної стежини. Так тривало два дні, а потім погода змінилася. Вітер постійно дув із заходу і дрібним дощем виливав воду з далеких морів на темні верхівки пагорбів. До вечора всі попромокали, і ночівля була безрадісна, бо дров на вогнище їм знайти не вдалося. Наступного дня над ними здійнялися ще вищі та крутіші пагорби, і мандрівники були змушені звернути на північ. Бурлака став непокоїтися: минав десятий день після Грозової, запаси харчів закінчувались. А дощ не вщухав.
Тієї ночі вони зупинилися на кам'яному майданчику під скелею, в якій була неглибока Печера — просто впадина у скелі. Фродо лежав неспокійно. Від холоду та вологи його рана ще більше розболілася, біль і страшенна остуда не давали заснути. Він метався, крутився і з острахом прислухався до тихих звуків ночі; вітер підвивав у тріщинах скелі, крапотіла вода, щось тріснуло, з несподіваним гуркотом покотився камінь. Він відчував, що до нього підбираються чорні постаті, щоби задушити; але коли підвівся, то побачив лише спину Бурлаки, який сидів згорбившись і курив люльку. Він знову ліг і провалився в неспокійний сон, де ходив по траві у своєму саду в Ширі, та все здавалося тьмяним і не таким виразним, як високі чорні тіні, що виглядали з-за плоту.
Коли він прокинувся, дощ перестав. Хмари, все ще густі, почали розходитись, і поміж них з'являлися пасма блідої блакиті. Вітер знову змінював напрямок. Вирушили не відразу. Після холодного скромного сніданку Бурлака пішов сам, наказавши всім наразі залишитися під прихистком кручі. Він хотів вилізти нагору і роздивитися довкола.
Повернувся без втішних вістей.
— Ми зайшли задалеко на північ, і тепер нам треба якось знову повернутися на південь. Якщо ж і далі йтимемо прямо, то дійдемо до Еттенського Нагір'я набагато північніше від Рівендолу. Це територія тролів, і мені мало відома. Мабуть, ми могли би звідти вийти до Рівендолу; та я не знаю дороги, і тому на це піде надто багато часу, а нам забракне їжі. Тож обов'язково мусимо знайти Бруїненський Брід.
Решту дня вони дерлися скелястими кручами. Між двома пагорбами знайшли прохід і вийшли в долину, що вела на південний схід, у потрібному для них напрямку; та до кінця дня їхню дорогу знову перегородив високий кряж; проти неба його темна спина розбивалася на багато шпичаків, наче зуби затупленої пили. Залишалося повертати назад або долати гору.
Вони наважилися на сходження, та воно виявилося дуже важким. Невдовзі Фродо довелося спішитись і дертися нагору. Та навіть так їм інколи ледве вдавалося витягнути поні чи з таким вантажем на спині самим знайти стежку. Коли нарешті вибралися на вершину, вже майже стемніло, й усі виснажилися. Вони вибралися на вузьку сідловину між двома верхівками, а за кілька метрів гора вже різко збігала додолу. Фродо впав на землю; його тіпало; ліва рука висіла неживою, бік і плече неначе схопили льодяні кігті. Дерева та скелі довкола здавалися йому гуманними і невиразними.
— Далі йти ми не можемо, — сказав Мері. — Боюся, для Фродо це занадто важко. Я страшенно за нього хвилююся. Що нам робити? Думаєш, у Рівендолі його вилікують, якщо ми туди доберемося?
— Побачимо, — відповів Бурлака. — Тут у глушині я нічим не можу зарадити; і саме через його рану я жену вас так уперед. Але погоджуюся, що сьогодні далі йти ми не можемо.
— Що трапилося з моїм господарем? — запитав Сем тихим голосом, благально дивлячись на Бурлаку. — Його рана була невеличка й уже загоїлася. На плечі одна лише холодна біла мітка.
— Фродо зачепила зброя Ворога, — пояснив Бурлака, — і почала діяти якась отрута чи зло, вивести їх я не в змозі. Але не втрачай надії, Семе!
На високому кряжі ніч була холодна. Вони розклали невеличке вогнище під вузлуватим корінням старої сосни, що нависала над неглибокою виїмкою, з якої мовби виломили камінь. Сиділи, притулившись один до одного. Подував прохолодний вітерець, внизу стогнали й зітхали верхівки дерев. Фродо лежав у напівсні, і йому ввижалося, що над ним шугали безмежні темні крила, а на тих крилах сиділи переслідувачі, вишукуючи його по всіх гірських ущелинах.
Ранок настав ясний і погожий; повітря було прозоре, а світло — бліде та чисте у вимитому дощем небі. Вони піднеслися духом, але прагнули, щоби сонце зігріло їхні холодні задубілі кінцівки. Як тільки розвиднілося, Бурлака разом із Мері пішов розвідати місцевість із вершини на схід від перевалу. Зійшло і яскраво світило сонце, коли вони повернулися з утішними новинами. Зараз вони рухались у більш-менш правильному напрямку. Якщо піти далі краєм хребта, Гори залишаться ліворуч. Недалеко попереду Бурлака помітив Шумну, а це означало, що Дорога до Броду, хоча її зараз не видно, була неподалік від Ріки і лежала з ближчого до них боку.
— Мусимо знову вийти на Дорогу, — сказав він. — Знайти стежку через гори нам не вдасться. Яка би небезпека там не чигала, Дорога — наш єдиний шлях до Броду.
Поснідавши, знову рушили. Повільно зійшли південним схилом кряжу; та шлях виявився набагато легшим, аніж вони очікували, бо з цього боку схил був пологішим, і невдовзі Фродо уже міг їхати верхи. Бідолашний поні Біла Папорота виявив несподіваний хист вибирати найкращу
