Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Відразу ж, хоча все інше залишалося, як і раніше, тьмяним і темним, постаті стали жахливо виразними. Він зміг прозирати крізь їхні чорні покрови. Було п'ять високих постатей: дві стояли на краю улоговини, троє підходили. На їхніх білих обличчях горіли пронизливі та безжальні очі; під мантіями були довгі сірі ризи; на сивому волоссі — шоломи зі срібла; в кістлявих руках — сталеві мечі. Їхні очі впали на Фродо і пронизали його наскрізь; тіні кинулись уперед. У відчаї він вийняв меча, і лезо зблиснуло червоним, наче головешка. Двоє зупинилися. Третій був вищий за інших: волосся довге та блискуче, а на шоломі сяяла корона. В одній руці він тримав довгого меча, у другій — ножа; ніж і рука тьмяно відсвічували. Стрибнувши вперед, він налетів на Фродо.
У цей момент Фродо кинувся на землю і почув, як викрикає: «О Елберет! Ґілтоніель!» І тієї ж миті вдарив ворога в ногу. Пронизливий крик задзвенів у пітьмі; Фродо відчув біль, мовби скалка отруйного льоду пронизала його ліве плече. Втрачаючи свідомість, він помітив, мов крізь туманні вихори, як Бурлака вискакує з темряви з палаючими головешками в руках. Останнім зусиллям, випустивши з рук меча, Фродо зняв Перстень із пальця й міцно затиснув його у правиці.
XII. Втеча до броду
Коли Фродо прийшов до тями, то все ще розпачливо стискав у руці Перстень. Він лежав біля вогнища, куди підкинули хмизу, і воно яскраво палахкотіло. Троє товаришів схилилися над ним.
— Що сталося? Де блідий король? — запитав він стривожено. Втішені, що він заговорив, його друзі не зуміли відразу відповісти; та й не зрозуміли вони його запитання. Нарешті Сем розповів йому, що вони бачили тільки, як до них наближалися невиразні тіні. Раптом Сем із жахом помітив, що його господар щез; тієї ж миті повз нього прошмигнула чорна тінь, і Сем упав. Він чув голос Фродо, що викрикував дивні слова, та ніби з великої відстані чи з-під землі. Більше нічого вони не бачили, аж поки не перечепилися через тіло Фродо, який лежав, наче мертвий, лицем донизу на траві зі своїм мечем поруч. Бурлака наказав їм підняти Фродо і покласти біля вогню, а сам зник. Відтоді минуло трохи часу.
У Сема знову з'явилися сумніви щодо Бурлаки; та поки вони розмовляли, той повернувся, несподівано вискочивши з темряви. Усі злякались, і Сем витягнув свого меча і став поряд із Фродо; та Бурлака швидко опустився на коліна біля Фродо.
— Я не Чорний Вершник, Семе, — сказав він м'яко, — і не їхній спільник. Я намагався розвідати, куди вони зникли, та нічого не знайшов. Не розумію, чому вони зникли і не напали знову. Та ніде поблизу не відчуваю їхньої присутності.
Коли Фродо розповів, що з ним було, Бурлака насупився, похитав головою і зітхнув. Тоді наказав Піпінові та Мері нагріти в казанках води і промити рану.
— Підтримуйте великий вогонь і зігрівайте Фродо! — наказав він; тоді підвівся й відійшов убік, покликавши за собою Сема. — Здається, я дещо з'ясував, — сказав він тихо. — Було тільки п'ятеро ворогів. Чому не всі, цього я не знаю; мабуть, вони не очікували відсічі. Наразі вони відійшли. Та, боюся, не далеко. Наступної ночі, якщо нам не вдасться втекти, вони знову прийдуть. Вони лише вичікують, бо гадають, що майже досягнули мети і що Перстень далеко не втече. Боюся, вони переконані, що твій господар зазнав смертельної рани, яка підкорить його їхній волі. Та це ми ще побачимо!
Сем схлипнув.
— Не впадай у відчай! — заспокоїв його Бурлака. — Зараз маєш мені довіряти. Ваш Фродо зроблений із міцнішого матеріалу, ніж я думав, хоч і Ґандалф мені на те натякав. Його не вбили, і я гадаю, він опиратиметься злій силі рани довше, ніж на це сподіваються його вороги. Я зроблю все можливе, щоби допомогти і полікувати його. Оберігайте його, поки я піду в розвідку! Він знову поспіхом зник у темряві.
Фродо задрімав, хоча біль від рани повільно дужчав, і смертельний холод розтікався від плеча по руці та боці. Його друзі за ним доглядали, гріли та промивали рану. Ніч минала повільно і стомливо. Улоговину залило сіре світанкове світло, коли нарешті з'явився Бурлака.
— Гляньте! — гукнув він; нахилившись, він підняв із землі чорний плащ, якого в темряві не помітили. Трохи вище від подолу плащ був прорваний. — Тут Фродо вдарив мечем. Боюся, що ніякої шкоди ворогові він не заподіяв; меч не ушкоджений, як і всі клинки, що протинають цього жахливого Короля. Страшнішим для нього виявилось ім'я Елберет. А для Фродо страшним виявилось оце!
Він знову нахилився й підняв довгий тонкий кинджал, що зблиснув холодом. Усі розгледіли, що кінчик леза був надламаний. Але у світанковому світлі на очах оторопілих гобітів лезо почало танути і випарувалося, наче дим у повітрі, й у руці Бурлаки залишилося тільки руків'я.
— Який жах! — вигукнув він. — Оцим проклятим ножем і завдано рану. Нині мало хто вміє зцілювати рани від такої лихої зброї. Та я зроблю все, що зможу.
Він сів на землю і, поклавши руків'я на коліна, заспівав повільну пісню чужою мовою. Тоді, відклавши руків'я вбік, повернувся до Фродо і тихим голосом промовив слова, яких ніхто не вловив. З торбинки на поясі він вийняв довгі листочки якогось зілля.
— За цими листками я ходив далеко, бо ця рослина не росте на голих пагорбах; у гущавині на південь від Дороги знайшов я її в темряві за пахощами листків. — Він розтер листок пальцями, розлився солодкий і гострий аромат. — Мені пощастило її знайти, бо це цілюща рослина, яку привезли до Середзем'я люди Заходу. Назвали вони її ателас, і росте вона рідко й лише там, де жили вони в давнину чи розкладали табір; на Півночі рослина не відома, хіба що тим, хто мандрує Диким Краєм. Вона має велику цілющу силу, але такій рані навряд чи зарадить.
Він кинув листки в окріп і промив рану Фродо. Аромат пари бадьорив, гобіти заспокоїлись і проясніли. Зілля також трохи заспокоїло рану, бо Фродо відчув, як біль і оніміння у боці
