Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Він обмацав рану на плечі Фродо, і його обличчя спохмурніло, мовби він довідався про щось недобре. Та Фродо відчув, як холод у боці й у плечі зменшився; від руки розлилося невеличке тепло, й біль послабився. Сутінки вечора посвітлішали, наче розступилися хмари. Він знову виразніше побачив обличчя друзів і відчув приплив сили та надії.
— Будеш їхати на моєму коні, — сказав Ґлорфіндель. — Я підтягну стремена, і ти зможеш зручно сидіти. Боятися не треба: мій кінь не скине жодного вершника, якого я накажу везти. Його хода легка та плавна; а коли небезпека підступить зовсім близько, він понесе тебе з такою швидкістю, що і ворожі чорні скакуни не наздоженуть.
— Ні, не понесе! — сказав Фродо. — Я не буду на ньому їхати, якщо він винесе мене до Рівендолу чи ще кудись, а друзі залишаться позаду в біді.
Ґлорфіндель усміхнувся.
— Я дуже сумніваюся, — сказав він, — що твої друзі будуть у небезпеці, якщо з ними не буде тебе! Погоня помчить за тобою, а нас залишить у спокої. Саме ти, Фродо, і те, що ти несеш, — небезпека для нас усіх.
Фродо не знав, що відповісти на це, і його переконали сісти на білого коня Ґлорфінделя. Натомість поні навантажили великою частиною їхнього багажу, тож іти стало легше, і спочатку вони пересувалися швидко; та для гобітів було все ж важко наздоганяти прудконогого ельфа. Він вів їх уперед, у саму темряву, в захмарену ніч. Не було ні зірок, ані місяця. Лише коли засірів світанок, ельф дозволив їм зупинитися. Піпін, Мері та Сем на той час мало не позасинали і постійно спотикалися; навіть Бурлака втомлено опустив плечі. Фродо сидів на коні в темному напівсні.
Мандрівники попадали у верес за кілька ярдів од узбіччя й відразу поснули. Не встигли вони заплющити очі, як Ґлорфіндель, який сидів на варті, знову розбудив їх. Сонце піднялось уже високо, хмари і туман ночі розійшлися.
— Випийте ось це! — сказав Ґлорфіндель, наливаючи кожному по черзі трішки напою зі шкіряної фляги, оправленої сріблом. Цей напій був чистий, як джерельна вода, і без смаку, ні холодний, ані теплий; але всі їхні кінцівки відразу налилися силою та снагою. Після ковтка напою черствий хліб і сушені фрукти (все, що у них залишилось) угамували голод краще за найсмачніший сніданок у Ширі.
Перепочивши менше як п'ять годин, вони знову вибралися на Дорогу. Ґлорфіндель їх далі підганяв і впродовж денного переходу дозволив тільки дві короткі зупинки. Таким чином, до вечора вони подолали двадцять миль і підійшли до місця, де дорога завертала праворуч і збігала в долину, прямуючи до Бруїнену. Наразі жодної ознаки погоні видно не було; та коли вони відставали, Ґлорфіндель часто зупинявся, на мить прислухався, і хвилювання захмарювало його обличчя. Раз чи два він заговорював до Бурлаки ельфійською.
Та якими стурбованими не були би їхні провідники, гобітам було зрозуміло, що цієї ночі далі вони не підуть. Усі вони спотикалися, голови паморочилися від утоми, і думати вони могли тільки про ноги. Біль Фродо посилився, й упродовж дня все довкола нього потьмяніло до примарно сірих тіней. Він майже радів приходу ночі, бо тоді світ здавався не таким блідим і порожнім, як удень.
Гобіти все ще не відпочили, коли наступного ранку знову вирушили в дорогу. До Броду залишалося ще багато миль, і вони шкандибали зі швидкістю, на яку тільки були здатні.
— Найбільша загроза біля ріки, — сказав Ґлорфіндель, — моє серце чує, що нас швидко наздоганяє погоня, а інша небезпека чигає біля Броду.
Дорога знову побігла вниз; на узбіччі подекуди росла трава, якою гобіти йшли, щоби дати перепочинок потомленим ногам. Пізно пополудні вони підійшли до місця, де Дорога раптом побігла під тінями високих сосен, а потім пірнула у глибоку ущелину між крутими стінами рудого каменю. Їхні поквапливі кроки розходилися луною; здавалося, що слідом за ними біжить безліч ніг. Потім раптом, ніби через ворота світла, Дорога вирвалася з тунелю на відкритий простір. Там, наприкінці крутого схилу, на милю простяглася довга рівнина, за якою лежав Рівендільський Брід. З протилежного боку височів брунатний берег, прорізаний звивистою стежкою; а за ним у бліде небо піднімалися високі гори, хребет за хребтом, шпиль за шпилем.
За мандрівниками йшла луна, мов кроки навздогін; і наростав шум, наче піднявся вітер і зашурхотів у сосновому гіллі. Ґлорфіндель обернувся і прислухався, тоді скочив уперед із голосним вигуком.
— Лети! — крикнув він. — Лети! Ворог женеться!
Білий кінь помчав уперед. Гобіти побігли схилом донизу. Ґлорфіндель і Бурлака бігли слідом, прикриваючи їх. Вони перетнули тільки половину рівнини, коли почули стукіт коней, що летіли галопом. З воріт у деревах, які вони щойно покинули, виїхав Чорний Вершник. Він пришпорив коня і зупинився, похитуючись у сідлі. За ним виїхав наступний, а тоді ще один, і ще двоє.
— Скачи вперед! Скачи! — крикнув Ґлорфіндель до Фродо.
Той не послухався відразу, бо дивна нехіть охопила його. Притримавши коня, він озирнувся. Вершники сиділи на високих скакунах, мов загрозливі статуї на горбі, темні та непорушні, а весь ліс і земля позаду них відійшли в туман. Раптом Фродо усвідомив, що вони мовчки наказують йому почекати. Тоді в ньому відразу прокинулися страх і ненависть. Його рука кинула повіддя і схопила руків'я меча; оголене лезо спалахнуло червоним.
— Скачи! Скачи! — кричав Ґлорфіндель, а тоді голосно й чітко гукнув ельфійською до коня: — Норо лім, норо лім, Асфалот!
Умить білий кінь рвонув і вітром помчав останнім відрізком Дороги. Чорні коні тут же скочили з пагорба в погоню, Вершники жахливо закричали, і Фродо впізнав цей крик, який колись уже чув у лісі Східної Чверті. На крик відповіли; і, нажахавши Фродо та його друзів, із-за дерев і скель зліва вискочили ще четверо Вершників. Два скакали до Фродо, двоє дико галопували до Броду йому навперейми.
Фродо здавалося, що вони скачуть як вітер, і чим ближче, тим більшими і темнішими стають вони.
Фродо на мить озирнувся через плече. Друзів він уже не бачив. Вершники відставали: навіть їхні величезні скакуни не могли дорівняти за швидкістю білому ельфійському коневі Ґлорфінделя. Він знову глянув уперед, і його надія згасла. Досягнути Броду раніше за Вершників, котрі вискочили зі засідки, не було шансу. Зараз він бачив їх виразно: вони відкинули свої каптури та чорні плащі й були одягнуті в біло-сіре. У блідих руках тримали оголені
