Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Страх сповнив Фродо. Він уже не думав про свій меч. Він не кричав. Він заплющив очі і припав до гриви коня. Вітер свистів у вухах, дзвоники упряжі брязкотіли дико та пронизливо. Подих мертвотного холоду пронизав його списом, і з останнім ривком, наче спалах білого вогню, ельфійський кінь птахом пролетів просто перед носом у переднього Вершника.

Фродо почув сплеск води. Вона пінилася біля ніг. Потім останній довгий стрибок, кінь вискочив із ріки й уже вибирався кам'янистою стежкою на крутий берег. Брід перейдено.

Та переслідувачі наближалися. На вершині берега кінь зупинився і обернувся, дико заіржавши. Дев'ять Вершників стояли біля води, і дух Фродо ослаб перед загрозою їхніх припіднятих облич. Він не уявляв собі, що може завадити їм перейти ріку так само легко, як це зробив він; і Фродо збагнув, що, як тільки Вершники перейдуть ріку, відірватися від них на довгій непевній дорозі від Броду до межі Рівендолу буде неможливо. Йому владно наказують зупинитись. У ньому знову заворушилася ненависть, але він уже не мав сили опиратися.

Раптом передній Вершник пришпорив коня. Кінь торкнувся води і став дибки. З великим зусиллям Фродо сів рівно й оголив меча.

— Повертайте назад! — крикнув він. — Повертайтеся до Землі Мордору і не чіпайте мене!

Його власний голос здавався йому тонким і пронизливим. Вершники зупинилися, та сили Бомбадила Фродо не мав. Вороги хрипко та жорстоко зареготали з нього.

— Іди до нас! Іди до нас! — закричали вони. — Ми заберемо тебе до Мордору!

— Повертайте назад! — прошепотів він.

— Перстень! Перстень! — закричали вони жахітливими голосами; і тієї ж миті їхній ватаг примусив коня ввійти у воду, а за ним слідом пішли двоє.

— Іменем Елберет і Лутієн Прекрасної, — вимовив Фродо з останнім зусиллям, піднімаючи меча, — не дістанете ні мене, ні Персня!

Тоді ватаг, котрий був на середині Броду, загрозливо припіднявся у стременах і підняв руку. Фродо завмер. Він відчув, як язик прилип до піднебіння і серце застугоніло. Меч розколовся і випав із тремтячих рук. Ельфійський кінь форкнув і став дибки. Перший чорний кінь уже майже вийшов на берег.

І цієї миті заревіла та зашуміла ріка: бурхливі води котили безліч валунів. Крізь імлу Фродо бачив, як ріка внизу збурунилась, і донизу помчала білогрива кіннота хвиль. Біле полум'я мерехтіло на гребенях, і у воді Фродо привиділися білі вершники на білих конях із пінистими гривами. Трьох Вершників, котрі були все ще посередині Броду, відразу перекинуло: вони зникли, раптово поховані під розлюченими валами. Ті, що позаду, з жахом відступили.

Втрачаючи свідомість, Фродо почув крики, і йому здалося, що позаду Вершників, котрі завагалися на березі, він побачив сяйливу постать із білого світла; а за нею бігли невиразні фігурки, вимахуючи смолоскипами, що жаром палахкотіли в сірій імлі, яка опускалася над світом.

Чорні коні, схарапудившись, понесли Вершників просто у стрімкий потік. Їхнє пронизливе іржання тонуло в ревінні ріки, яка відносила їх геть. Тоді Фродо відчув, як падає, а ревіння та сум'яття неначе проковтнули його разом із ворогами. Більше нічого він не бачив і не чув.

КНИГА ДРУГА

I. Багато зустрічей

Фродо прокинувся і виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який усе ще чіпляється за краєчок його пам'яті. А може, він хворів? Але стеля виглядала незвично; пласка і з темними, гарно різьбленими сволоками. Він іще трохи полежав, розглядаючи латки сонця на стіні та прислухаючись до шуму водоспаду.

— Де я, і котра година? — промовив він уголос до стелі.

— У домі Елронда, і зараз десята година ранку, — відповів чийсь голос, — ранку двадцять четвертого жовтня, якщо для тебе це так важливо.

— Ґандалф! — вигукнув Фродо, підводячись. У кріслі біля відчиненого вікна сидів старий чарівник.

— Так, — відповів той, — я тут. І ти, на щастя, також після всіх дурниць, які накоїв у дорозі.

Фродо знову ліг. Йому було надто затишно та спокійно, щоби сперечатися, та й сумнівався він, що виграє суперечку. Він уже геть пробудився і пригадав усе: і їхнє фатальне ходіння «навпростець» через Праліс, і «випадковість» у «Брикливому поні», і його безумне рішення надягти Перстень в улоговині під Грозовою. Він думав про всі ці речі й марно намагався пригадати, як же його занесло до Рівендолу; довгу тишу переривало лише м'яке пахкання Ґандалфової люльки, коли той випускав у вікно білі кільця диму.

— Де Сем? — нарешті запитав Фродо. — А з іншими все гаразд?

— Так, вони живі-здорові, — відповів Ґандалф. — Сем сидів біля тебе, аж поки я не відіслав його перепочити, півгодини тому.

— Що трапилося біля Броду? — знову запитав Фродо. — Все здавалося таким примарним, та і зараз не прояснилося.

— Так, це зрозуміло. Ти почав танути, — відповів Ґандалф. — Рана тебе долала. Ще кілька годин — і ми би тобі вже нічим не зарадили. Але ти міцний, мій любий гобіте! Це з'ясувалося ще в могильнику. Ви були на волосок від смерті: можливо, то був найнебезпечніший момент. Шкода, що ти не втримався на Грозовій.

— Ти, здається, вже знаєш чимало. Я нікому про могильник не розповідав. Спочатку було так страшно, а потім подумалося про щось інше… Як ти про це дізнався?

— Ти багато говорив уві сні, Фродо, — м'яко пояснив Ґандалф, — а мені було не важко прочитати з твоїх думок і пам'яті. Не хвилюйся!

Я щойно сказав «дурниці», та це жарт. Я доброї думки про тебе і про інших. Чималий подвиг — стільки пройти і, попри стільки небезпек, усе-таки зберегти Перстень.

— Нам не вдалося би це без Бурлаки, — сказав Фродо. — Але нам був потрібен ти. Я не знав, що робити без тебе.

— Мене затримали, і це мало не занапастило нас усіх. Утім, я не певен: може, все насправді до кращого.

— Хотів би я знати, що трапилося!

— На все свій час! За наказом Елронда, сьогодні тобі говорити чи хвилюватися про щось не можна.

— Але розмова відвернула би мене від думок і сумнівів, які так утомлюють, — сказав Фродо. — Я вже зовсім прокинувся і хочу багато що з'ясувати. Чому ти затримався? Принаймні це маєш мені пояснити.

— Незабаром почуєш усе, що захочеш, — заспокоїв його Ґандалф. — Як тільки тобі покращає. А зараз скажу тільки, що я потрапив у полон.

— Ти? — скрикнув Фродо.

— Так, я, Ґандалф Сірий, — поважно мовив чарівник. — У світі багато сил, добрих і злих. Деякі — дужчі за