Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Івор не чекав, коли нечисть підступить ще ближче. Зосередився на своїй стихії та різко розширив радіус магічної атаки, скинувши з десяток істот з урвища. Просто зрубав частину скелястого навісу, змінюючи кут нахилу настільки, щоб видертися по ньому було неможливо.

Чоловік сформував одразу два чималих серпа з потоків вітру, якими відкинув декількох найближчих упирів та мавок. За останніми красунями слухняно тягнулося товсте коріння невідомих дерев – воно не мало стовбурів, самі лише відростки, що пірнали глибоко в землю. Позаду дивних рослин виднілися широкі борозди в ґрунті, розмоклому через дощ. Природа виказувала свою лють.

Нечисть не відступала. Ніби скерована невідомою силою, знову і знову кидалася вперед, поки чужа магія вкотре не відкине ще далі. Ізбор розумів, що втрачати час не можна. Він не вбачав великої проблеми в нечистих, але не тоді, коли з них складалося повноцінне військо.

До того ж, не варто забувати й про големів. Звісно, можна було б поступитися головуючим місцем у власному тілі та голові титану, але... Так, саме але. Він не міг гарантувати, що Йор не захоче вбити Реквієм і самовільно податися до своїх.

Зараз Івор не був певен, що зможе стримати змія, поступись він йому хоча б на хвилину.

«За кого ти мене маєш? – обурився титан, підслухавши думки розвідника. – Я, звісно, не люблю людей, але й до титанів мені тепер не повернутися. І все через твою підлеглу, хай би її чорти побрали. Краще розпитай, як вона дізналася про знаки заборони, які не дозволять Ос наказувати мені.»

«Ну то якого біса ти скаржишся? Свободу від наказів отримав, ще й лається», – не витримав Івор.

У відповідь Йор тільки пирхнув. Він не скаржився. Звісно, на початку ситуація злила, але, обдумавши все детальніше, змій зрозумів, що все не так вже й погано. Та спілкуватися інакше він не вмів. Ба більше – не дуже хотів, зважаючи на їхнє знайомство.

До того ж, титан досі не вірив у добрі наслідки цього переродження. Так, можливо, все буде добре, якщо він не викаже себе і всі повірять в смерть одного з Ос, але бути замкненим в людському тілі місяцями? Ні, він не хотів цього.

В минулому житті, власник його людського тіла, помер в перший місяць, після підселення. Хлопчику було лише три роки, тож Йор став єдиним господарем своєї плоті. Міг перетворитися будь-коли, вільно ходити та рухати руками в бажаному напрямку, навіть дивитися тільки на те, що подобалось. А зараз? Він міг тільки думати.

Повертаючись до бою, можна сказати, що Івор спокійно відкидав нечисть подалі, утримуючи істот на безпечній відстані. Тут, за межами проклятого міста, його магічний резерв відновлювався дещо швидше, але так само швидко й порожнів, через беззупинні набіги нечистої сили.

Реквієм же, як і просив Ізбор, в бій не рвалась. Проте й сидіти без діла не планувала. Дівчина збиралася пробудити власні запаси життєвої сили, сповна усвідомлюючи ситуацію, що склалася.

Завдяки багаторічним тренуванням, Вієм змогла зберігати не витрачену енергію в резервах – це було практично і досить зручно. Проте, раніше їй не доводилося користуватися цим способом, аби відновити власні сили.

Голосне іржання позаду миттєво привернуло увагу обох розвідників, відволікаючи тих від ворога. Озирнувшись, Вієм помітила коня, що галопом біг до власниці з кам'яного лісу.

– Лихо, – здивовано видихнула дівчина, – ти повернувся.

– Де ти знайшла цю тварину? – гмикнув Івор, щойно кінь опинився поряд. – Вперше зустрічаю такого вихованого красеня.

– Отож бо, вихованого, – в тон йому відгукнулася Реквієм, щойно Лихо опустив велику голову на її плече, по-своєму пригортаючи власницю ближче. Поплескавши коня по міцній шиї з довгою, чорною гривою, додала: – тваринам треба приділяти увагу, і досить багато. І навчати також, якщо хочеш зростити в них конкретні навички. Над будь-якими стосунками потрібно працювати.

Та підполковник тільки очі закотив до неба, вкотре втерши обличчя від дощу.

– В будь-якому разі, навіть твій Лихо не зможе відірватися від нечисті з двома вершниками, – важко зітхнув, обдумуючи всі можливі шляхи відступу.

– Боюсь, зовсім скоро, нашою проблемою стануть не лише вони, – розвідниця спохмурніла, подумки прикидаючи час.

– Големи, так, – Ізбор одразу підібрався. Звісно, він не бачив їх в бою, але якщо навіть змій визнав їхні вміння – не варто забувати про цих створінь раніше часу. – Тоді зробимо так...

– Ні, – обірвала дівчина. – Я не відправлюсь вперед сама, навіть не пропонуй. Якщо Ос зможе забрати змія назад – все буде марним, а ти взагалі не виживеш. Після спроби знищення титанів сімнадцять років тому – Ос почав вбивати своїх носіїв, задля вільного користування людськими тілами.

Задумливо поглянувши на підлеглу, блондин лише зітхнув:

– Не знаю, звідки тобі про це відомо, але, думаю, справа не лише в цьому. Йор згадував, що ти нанесла знаки заборони, які не дозволять Ос наказувати титану, вірно?

– Вірно, – Реквієм кивнула, ніби й не помітила його погляду. Потім, вона розбиратиметься з усім потім. – Він не дозволить іншим титанам звільнитися та змінити сторону, – підполковник помітив, як дівчина зблідла на останніх словах, потерши шию, ніби згадала щось, але не надав цьому значення. – А вони не захочуть скористатися знаками самостійно. Все ж, що не кажи, а ненависть титанів до людства є справедливою.

Її голос стих під кінець, та Івор вже не розпитував далі. Він здогадувався, з чим була пов'язана така реакція, але поки що це лише припущення. В крайньому випадку, розпитає змія у власній голові – чим не тема для обговорень та покращення комунікації зі співмешканцем?

«Ага, так я тобі все й розповів», – презирливо пирхнув Йор, у відповідь на ці роздуми.

– Тоді готуйся давати бій големам, – втомлено промовив Ізбор, проігнорувавши титана. – Судячи з того, як тремтить земля – вони вже скоро будуть тут. Не хотілося б це визнавати, але рухаються велетні з жахаючою швидкістю.