Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф
«Впевнена, що не потребуєш моєї допомоги?» – знову запитав спокійний, жіночий голос в голові Вієм.
Стиснувши в руках поводи, розвідниця скерувала коня до кам'яного лісу, переходячи на галоп слідом за бісеням. Треба відійти якнайдалі від мертвого міста. І дуже швидко.
Вона лише сподівалася, що встигне впоратися з власним тілом. Якщо вони з Ізбором дістануться залоги живими – це вже буде її невеликою перемогою.
«Ти знаєш відповідь, Еар», – так само подумки промовила Реквієм. Зціпила зуби, намагаючись не реагувати на клекіт позаду та відчутне тремтіння землі.
Дівчина не бажала продовжувати цю розмову зараз. Хоча б тому, що голос у власній голові збивав її з думок та заважав зосередитися на активації аномальних каналів. Не впевнена, наскільки можливе задумане нею, але зараз ладна була повірити навіть в диво.
«Ти досі не усвідомлюєш усіх наслідків, Рем! – в голосі чулося ледь помітне роздратування. – Якщо до цього Ос терпляче чекав, то твоя непокора та поспіх... Ти маєш розуміти, що відтепер титани спрямують усі сили, щоб знищити тебе.»
– Знаю, – пошепки промовила Вієм і на мить здійняла погляд до похмурого неба. Заплющила очі, підставляючи повіки холодним краплями дощу та повністю довіряючи Лиху.
Глибоко вдихнула холодне повітря, скидаючи з себе зайву напругу і тихо додала, розплющивши очі:
– Задля мого знищення, їм треба було діяти раніше. А тепер... я не дитина, яку легко залякати.
