Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Розвідники кинулись геть, галопом несучись крізь кам'яний ліс, тож не могли бачити того, що відбувалось позаду. А там, далеко за їхніми спинами, з третього будинку від урвища, показав себе невеликий, доволі кудлатий дух.

Він неабияк змінився з тих пір, як в домі ще жили люди, але давно припинив засмучуватися через зміни в собі. Прихистивши двох людей, дух не пошкодував – дівчина виявилася розумною та здогадалася пригостити його, подякувавши наостанок.

Що ж, не хотілося б виявитися винним цим людям. Тричі плеснувши в долоні, дух стрімко збільшився в розмірах, залишившись все тим самим, лахматим створінням, віддалено схожим на людину з маленькими, добрими очима.

Голосно свиснувши, аби його почула оскаженіла нечисть, дух нарешті зумів докликатися до істот. Змусив більшість з них зупинитися та поволі повератися назад – люди вже пішли, тож переслідувати їх сенсу не було.

Та, не зважаючи на нечистих, що раптом заспокоїлись, до урвища миттєво кинулось п'ятеро големів. Стрімко здійнявшись на гору, ніби вони не з каменю, а з пуху, кам'яні створіння зірвалися на біг.

Дух лише похитав головою. Штучними створіннями, витвором не богів чи природи, а створеними напівлюдиною, він керувати не міг. Зупинити їх не вдалося б, тож лише важко зітхнув, повертаючи звичний розмір.

Розвідники ж поволі видихнули, помітивши, що нечисть відстала. Хіба декілька вурдалаків з гарчанням ще неслося їхніми слідами, ніби й не чули заклик повертатися.

Тож, коли Реквієм з Івором покинули кам'яний ліс, опинившись на широкому тракті, що вів крізь степ з рідкими деревами, здалеку їх помітили штурмовики. Солдати миттєво прискорили коней, коли раптом побачили дещо дивне. Навіть вражаюче.

Ні, Іриней знав про духа-помічника Вієм, на якому їхав Ізбор, тож здивувався зовсім іншому. Між загонами було ще декілька сотень метрів, коли в сутінках показалися переслідувачі.

З-за високих дерев стрімко вискочили вурдалаки, що кинулися на каратового коня збоку та ззаду. І Лихо не розгубився. Не збавляючи бігу, перехопив одного з мутантів міцними зубами за загривок, а іншому влетіло копитами ще до того, як вурдалак зумів дістати тварину зубами.

З силою хитнувши головою, Лихо вдарив схоплену істоту об землю, перш ніж відкинути вурдалака в стовбур дерева на обочині. Він діяв з такою вневненністю, ніби був не конем, а фермерським віслюком, якому трапилась гієна. Каратовий кінь не перейшов з галопу на рись і навіть напрямку не змінив, чим вразив не лише смертників, а й власницю з Івором.

– Реквієм, якщо ти знайдеш десь подібного коня – повідом мені, я його куплю за будь-які гроші, – ошелешено гукнув Ізбор, який до того мовчки спостерігав за діями тварини. Дії Лиха виявилися настільки непередбачуваними, що підполковник просто не встиг відкинути вурдалаків стихією.

– Боюсь, такий – на весь світ в єдиному екземплярі, – розгублено відповіла дівчина, нарешті помітивши вершників, що галопом неслись назустріч. – Іворе, у нас, схоже, підкріплення.

– Так, я помітив, – кивнув підполковник, на мить замислившись. Та лише один удар серця і чоловік обертається до Вієм знову, різко біліючи обличчям: – Реквієм, ліворуч!

Його крик донісся і до штурмовиків, але розвідниця виявилась готовою до несподіваного нападу. Вона відчула ауру големів лише на декілька секунд раніше, тож встигла заблокувати удар шаблею. Лезо спалахнуло фіолетовим, вже звично охоплюючи все тіло дівчини.

Обидва голема, що першими нагнали розвідку, атакували дівчину. І якщо перший удар вона успішно блокувала, то другий викинув Вієм із сідла, змушуючи коня негайно зупинитись.

Проте, зупинився не лише Лихо. Безуал, відчувши, що Реквієм постраждала, взревів, ще більше розростаючись в розмірах. Вже зараз дух був завбільшки з трьох бізонів, але лють, що охопила бісеня, вимагала виходу.

Навіть зуби зазнали деяких змін – більше не були подібними іншим травоїдним. Вони загострилися, розширюючи щелепи для смертельних укусів, здатних розірвати ворога в одну мить.

– Не втручайтесь, – прохрипіла дівчина, повільно піднімаючись на ноги. Удар об замерзлу землю знову прийшовся по спині та голові, але кістки уціліли, завдяки захисту аури. – Безь, Лихо, не наближайтесь до них!

– Клята безодня, – прошипів Івор, стихією відкидуючи одного з трьохметрових големів геть. – Вієм, жива?!

– Звісно, – роздратовано відгукнулась розвідниця, намагаючись вгамувати шум у вухах. – Я їм так просто не дамся.

Керуючись самою люттю, Реквієм посилила ауру в декілька разів, остаточно відлякуючи нечисть подалі. Вона тільки-но знайшла магічні канали та зуміла використати ті на манір підсилюючих артефактів. Сила п'янила, змушуючи забути про майбутній відкат і біль, що пронизував м'язи та всю нервову систему.

Вона стільки натерпілась за цей день, що зараз просто не могла відступити. Хотілося знищити кривдника, забуваючи про здоровий глузд та не зважаючи на різницю в силах.

Реквієм не чекала, коли голем атакує, тож в бій вони зірвались одночасно. Все відбувалось так швидко, що виникало відчуття дежавю – вона вже бачила цей стиль ведення бою. Стан рухався так само жахаюче швидко попри кам'яне тіло.

Їхнє зіткнення викликало ударну хвилю, але цього разу сила дівчини переважала. Так, голем нагадував титана каменю, але сам був лише солдатом Ос. Вражаюче швидким та сильним, але не непереможним.

Не втрачаючи часу на очікування, розвідниця атакувала на межі власних можливостей. Аура збільшувала її показники швидкості, витривалості та фізичної сили в декілька разів, тож у голема не було жодних шансів.

Встромивши лезо шаблі в грудну клітину кам'яного воїна, Реквієм просто увібрала слабкий вогонь чужої життєвої енергії. Вона вперше скористалася забороненою технікою пожирача життя, якою маніпулятори користуватися не могли – це заборонялося законом.

Але големи не були живими людьми і її дій ніхто не встиг помітити. Для інших, і штурмовиків в тому числі, все виглядало так, ніби Вієм просто зруйнувала осередок життя в големові.