Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

– Я з вами, – раптом зітхнув Аскольд, піднявшись з ліжка.

– Ти впевнений? – тепер Іриней здивувався. – Ти ж ненавидиш багно, ще й в дощ.

– Ненавиджу понад усе на світі! – погодився штурмовик, скривившись від огиди. – Але це не означає, що я кину товаришів, бо боюсь забруднитись.

Хлопці розреготалися, схвально поплескавши друга по плечі. Всі знали, яким чистоплюєм був Аскольд, але для нього власна ненависть до бруду ніколи не була причиною відступити. Ні на завданні, ні у дружбі.

***

В той же час, в мертвому місті добігла кінця півтори годинна ніч. Вієм, разом з Ізбором, уважно спостерігали за големами на вулицях. Розвідники майже не дихали, очікуючи на перші рухи кам'яних велетнів.

Та, щойно нічна темрява остаточно зникла з вулиць, големи ніби отямились від сну. Повільно повернулись та пішли вглиб Херета, відступаючи все далі від урвища.

– Чекаємо ще хвилину і вибираємося, – похмуро промовив Івор. Перевів погляд на бліду розвідницю, що так само слідкувала за кам'яним військом: – ти як?

– Тримаюсь, – Вієм заперечливо хитнула головою, мовляв: «не відволікайся». – Готуйся, ми не можемо втрачати час. Мені здається, нас вже помітили.

– Твоя правда, – кивнув підполковник. – Схоже, той, хто керує големами, не може бачити їхніми очима, тож у нас ще є хвилин десять.

– Мабуть, так і є.

Варто було кам'яним велетням остаточно сховатись за стіною дощу, Івор обережно відчинив двері. Роззирнувшись, наскільки дозволяла злива, чоловік кивнув Реквієм і першим попрямував до урвища.

Дівчина ж затрималась всього на декілька митей. Задумливо оглянула дім, що став їхнім укриттям в цю жахливу ніч, і, керуючись внутрішнім чуттям, дістала з кишені куртки плитку шоколаду та декілька ягідних льодяників.

– Дякую за прихисток, – неголосно промовила білявка, залишивши ласощі на лаві, де ще нещодавно лежав Івор.

Більше не затримуючись, розвідниця поспішила за командиром. Дорогою ковзнула поглядом по купі кісток, на яких вже майже не залишилось м'яса. Хіба міцна луска вздовж гнучкого хребта ще нагадувала титана, що мало не вбив їх усіх. А зараз тіло Йор стало здобиччю нечисті.

Підполковник вже стояв біля урвища, чекаючи на Реквієм, і прислухався до якихось звуків. Проте, почути бодай щось крізь шум дощу було важко.

– Щось сталося? – запитала, озираючись навкруги.

– Здається, сюди повертається нечисть, – відгукнувся Ізбор, втерши обличчя рукавом. – Я використаю стихію, щоб нас підняти, але є ймовірність, що доведеться давати бій ще й місцевим істотам. Ти ж взагалі не відпочивала, протримаєшся ще трохи?

– Добре, але з тебе відгул, – попередила Вієм.

– Дам два, якщо виберемося, – усміхнувся підполковник. – Що ж, тримайся міцніше, в дощ літати не надто приємно.

Івор прислухався до вітру, разом з тим обійнявши дівчину за талію однією рукою, щоб легше було створити повітряну опору під їхніми ногами. Лише мить і обоє повільно піднялися над землею, ігноруючи холодний дощ та моторошний клекіт за спинами. Схоже, нечисть їх таки помітила.

Направляти стихію в грозу було складно, тим більше, коли резерв встиг відновитися менш ніж на половину. Та для Ізбора їхній підйом до краю урвища зайняв лише хвилину.

Відчувши землю під ногами, Вієм відступила від командира та озирнулась на Херет. Побачена картина змусила здригнутися – здалеку в їхній бік кинулося близько сотні різних істот. Сіролиці упирі; вурдалаки; злі духи, що напівпрозорими плямами з'являлися то тут, то там; чорти та дивні істоти, схожі на мутантів з, вже знайомим, поєднанням різних тварин. Схоже, титан Кальк і до їхнього перетворення руку доклала.

– Проти цілого легіону нечистих нам зараз не вистояти, – підполковник тихо вилаявся, споглядаючи цю картину. Схопивши Реквієм за зап'ястя – одразу подався до кам'яного лісу, пересилюючи власну втому. – Можеш знайти свого коня зараз?

– Спробую, – розвідниця кивнула, одночасно дістаючи свисток. З його допомогою вже покликала Лихо, хоча й не була певна, що він почує заклик крізь шум дощу та гуркіт грому. – А що з твоїм конем?

– У мого інстинкт самозбереження присутній, – гмикнув блондин. Розслаблена поведінка в цій ситуації дещо здивувала дівчину, та, схоже, вона вже звикала до його реакцій. – Не здивуюся, якщо він вже десь на півшляху до залоги. Або вже там.

– Ну, принаймні, він виконав твій наказ негайно відступати в разі небезпеки, – і собі усміхнулася Вієм.

Що ж, напевно, це вже нервове. За декілька годин вони встигли пережити напад Йор та нечисті, перебували в оточенні бойових големів півтори години, а тепер їм на п'яти наступали всі істоти Херету. Вдача була жорстокою, але вона досі не покинула розвідників. Інакше як би вони вибрались з мертвого міста живими?

Почувши слова Реквієм, Ізбор розреготався, позбуваючись напруження. Нарешті в крові прокидався азарт до бою, який з легкістю міг стати смертельним для них обох.

Сонце вже опускалося над гірським хребтом, та крізь чорні хмари ледь пробивалися золотисті промені. Проте, зовсім скоро зникнуть і ці залишки світила – з північного сходу небо все більше затягувало чорним.

– У нас не так вже й багато варіантів зараз, – промовив чоловік, нарешті відсміявшись. – Треба скинути з хвоста це військо нечистих і забиратися. Я не певен, чи здатні вони взагалі покинути територію Херета, але... От же кляті біси.

Озирнувшись, Вієм помітила те, що побачив і сам Івор. Істот ажніяк не стримувало урвище чи морок на мертвому місті – вони зісковзували через мокру глину під ногами, але вперто повзли та бігли за ними.

– А твій дух зможе нас підкинути до залоги? – задумливо запитав підполковник.

– У мене не вистачить сил, – Реквієм похитала головою, дістаючи з піхов шаблю. – Безуала підтримує моя життєва енергія, точніше, його бойову форму. Я зараз і без того на межі.

– Зрозумів, – Ізбор дивно поглянув на дівчину, що й справді вперто зціпила зуби, готуючись давати бій нечисті. – Не рвись в бій, Реквієм. Прикрий мене, раптом що, відкинути я їх і сам зможу.