Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

За десять хвилин після прибуття загону розвідників, в одній з кімнат штурмовиків відбулося невелике зібрання. Похмурий Олесь Іриней прийшов останнім, хоча сам і віддав наказ зібратися.

Проте, затримався смертник через поважну причину – бажав дізнатися, що вирішить генерал-поручник Зенон. Все ж, зараз в залозі він мав найвище звання і, відповідно, контролював ситуацію. Без наказа Власія навіть загін штурмовиків не зможе діяти вільно.

Іриней мав звання сотника молодшої старшини і, в іншому випадку, міг вільно розпоряджатися своєю командою на завданнях. Та зараз його накази стали б простим свавіллям та самовільним порушенням правил. Отже, діяти доведеться інакше.

Хтось з розвідки саме звітував про вилазку Зенону, коли Олесь почув цю розмову. Все, як і казала та дівчина – раптовий напад титана, вбивство декількох розвідників і негайний відступ, який прикривали двоє.

Це все чоловік вже чув, а тому терпляче чекав на рішення Власія, не показуючись тому на очі. На щастя, до кабінету вони дійти не встигли – генерал-поручник перехопив похмурого розвідника посеред коридору. Схоже, його аж занадто цікавив результат.

– Зрозуміло, – задумливо промовив Зенон, потерши підборіддя, щойно розвідник завершив звіт.

– Ви накажете штурмовому загону негайно вирушати? – обережно запитав парубок. Високий та світлошкірий з каштановими кучерями – Млад Наум втратив кращого друга біля того урвища, але досі тримався. Тільки сірість обличчя видавала стан розвідника. – Я впевнений, змій не встиг далеко втекти, навіть якщо зміг здолати командира!

– В таку негоду навіть смертники нічого не вдіють, – ніби шкодуючи про власну відмову, похитав головою генерал. – Треба дочекатися припинення дощу.

– Гроза триватиме до завтрашнього вечора! – Млад не витримав, підвищивши голос, чим остаточно виказав власне хвилювання. – Перепрошую, генерал-поручнику, але вони можуть просто не дожити до цього часу.

– Ти наважишся мені наказувати, щеня? – загрозливо спокійно запитав Зенон. – Вони виступили проти титана і, хоч це й було благородним вчинком, але шансів на порятунок навіть у вашого підполковника в цій ситуації не буде! Тим паче, ти сам сказав про поранення Ізбора.

Більше не чекаючи наступних слів солдата, Власій пішов геть, залишивши розвідника безсило стискати кулаки. Та сам Іриней, що стояв за рогом та уважно дослухався до розмови, не збирався так просто відпускати парубка.

– Отже, ти хочеш врятувати капітана? – задумливо простягнув Олесь, щойно Млад повернув в коридор, де стояв штурмовик.

– Що? – розгублено вимовив хлопець, помітивши сотника. – А вам що з того?

Байдуже знизавши плечима, Іриней відповів, відштовхнувшись від стіни:

– Хочу допомогти. Але тобі доведеться показувати дорогу.

– Ви... ви відправитесь за капітаном? Зараз?

Карі очі розвідника з недовірою поглянули на штурмовика. Невже він справді діятиме попри наказ генерал-поручника?

– Так, – Олесь кивнув. – То що, ти з нами?

– Звісно, – Млад судомно видихнув, ніби не вірив власним вухам. – Принаймні, я зможу поховати товаришів.

– От і чудово, – Іриней по-доброму усміхнувся. – Тоді зустрічаємося за півгодини біля конюшні. Переодягнись в щось зручніше і візьми все необхідне. І про вилазку нікому ні слова, зрозумів?

– Зрозумів. Буду вчасно.

Солдат Наум поспішив до своєї кімнати, а штурмовик нарешті дійшов до команди. Всі, окрім двох чергових на оглядових вежах, вже зібралися в невеликій спальні, розрахованій на трьох чоловік, і чекали тільки його.

– Всі на місці? – задоволено гмикнув Олесь, оглянувши присутніх. – От і чудово.

– Наскільки я розумію, зібрання пов'язане з загоном розвідки? – одразу запитав Аскольд. – Що у них сталося?

Задумавшись на мить, Іриней зітхнув, скуйовдивши власне волосся. Ситуація йому не подобалась, зайва затримка також, але чоловік розумів, що спершу треба пояснити ситуацію, а потім наказувати. Все ж, його штурмовики були не простими солдатами, від яких варто приховувати плани керівництва.

– Біля мертвого міста на розвідницький загін напав титан Йор, двоє загинули на місці. Ще двоє залишились прикривати спини іншим, щоб ті змогли відступити. В числі останніх і підполковник зовнішньої розвідки.

– А хто другий залишився? – раптом похмуро уточнив Переяр, через що отримав здивований погляд Іринея.

Та за мить командир гмикнув, по-своєму розуміючи цікавість парубка.

– Не хвилюйся, твоя наречена в числі тих, хто вдало повернувся, – зітхнув штурмовик. – Залишились Ізбор з Реквієм, перший ще й поранений. Загалом, я до вас з запитанням. Хто зі мною до Херета? Власій відмовився відправляти наш загін в грозу, аргументуючи тим, що в негоду ми нічого не зробимо, хіба залишки розвідників знайдемо.

– То він просто не знає, в яких умовах ми піратів виловлювали з морських печер, – буркнув Аскольд, мимоволі пересмикнувши плечима від спогадів.

Хлопці не стримали усмішок, згадуючи попереднє завдання. Так, їм довелося неабияк постаратися, щоб виловити морських бандитів.

– Отже, потрібно тільки декілька чоловік? – запитала Євстахія. Дівчина розуміла, що втрачати час зараз не можна.

– Так, щоб нашої відсутності не помітили, – кивнув Іриней. – Все ж, ми порушуємо непрямий наказ генерала.

– Я з тобою, – першим назвався Велет, відштовхуючись від стіни.

В ньому Олесь не сумнівався – все ж, не дивлячись на нелюбов аристократії і всього вищого світу до молодшого Переяра, сам штурмовик жодного разу не підводив команду. А впродовж останніх півроку ще й повністю перейняв на себе обов'язки правої руки командира.

– Я теж, – раптом зголосилася дівчина. – Не дивись так на мене – сам знаєш, мої вміння будуть корисними.

– Тільки будь обережною, – серйозно попросив сотник.

Євстахія не була слабкою і з легкістю йшла вперед на рівні з іншими чоловіками, та Олесь все одно намагався страхувати її на завданнях. Не тому що сумнівався в білявці, – в своїх людях штурмовик був впевненим, – а через батьківське виховання. З дитинства пам'ятав – жінок і дітей треба захищати.