Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

– Дочекаємося світанку і валимо звідси, – глухо відгукнулась дівчина. – Ще одну ніч тут ми просто не переживемо.

– Про що ти? – Ізбор спохмурнів, озираючись навкруги.

Він не пам'ятав, як та коли опинився в будинку, але був певен, що проспав не більше двох годин. Тоді чому за вікном глибока ніч?

– Нечисть я змогла відігнати, але... – Реквієм болісно скривилась, потерши шию. Її інтуїція просто волала – треба забиратись звідси, негайно, в цю ж хвилину! – На вулиці купа големів. І вони зовсім не схожі на того, що зустріли ми з Демі.

– Големи таки пов'язані з титанами? – підполковник одразу підібрався, повільно підіймаючись на ноги. Огидна слабкість заважала нормально рухатися, але відсутність ран на тілі неабияк потішила. – Судячи з того, що я живий і навіть цілий, підселення Йор нам вдалося?

– Так, – розвідниця кивнула, відповідаючи на обидва питання одразу. – Ти б мав вже познайомитись з ним хоча б у власній голові. Я рада, що зараз тіло контролюєш ти, капітане.

Здивовано поглянувши на підлеглу, Івор спохмурнів. Що означає зараз? Невже до цього пробудження його тілом керував титан?

– Виходить, якщо Йор братиме гору наді мною – я навіть не пам'ятатиму його дій? – чоловік почорнів лицем. Цей титан вже вбивав його людей і давати волю змію знову – він не хотів.

– Не обов'язково. Ви можете домовитися, як будете ділити тіло. Взагалі, варіантів не так вже й багато – вам все одно тепер жити разом.

Ізбор стомлено зітхнув, скуйовдивши вологе волосся. Як все дійшло до такого? Звичайна вилазка до мертвого міста обернулася вбивством декількох розвідників, знищенням титана та підселенням сутності змія в голову самого Івора. А тепер що?

– Виходить, ми таки потрапили на територію Ос, вкрали титана і тепер ризикуємо здохнути через големів, – криво усміхнувся підполковник. Перевівши погляд на Вієм, чоловік тільки тепер помітив, наскільки зібраною вона була.

Мимоволі йому згадалися давні слова Демі про цю дівчину. Навички, гідні старшого офіцера? Що ж, схоже, зараз він був готовий з цим погодитися.

– Ти ж розумієш, що тобі доведеться пояснити, звідки в тебе інформація про титанів? – неголосно запитав Івор, привертаючи увагу Реквієм.

– Чорний ринок іноді більш інформативний, ніж власні пошуки, – білявка знизала плечима. Розмита відповідь не дала зрозуміти, наскільки правдивими були її слова. – Але й обходяться ці знання дуже дорого.

– Гаразд, – підполковник зітхнув. Останні події, поїдання зміїних мізків та буркотливий голос Йор в голові просто вибивали ґрунт з-під ніг. І тим дивнішим здавався спокій Вієм – невже вона була настільки стресостійкою? – Гадаєш, варто повідомити іншим про смерть Йор?

Задумливо перевівши погляд на командира, дівчина повільно кивнула.

– Напевно, це буде кращим варіантом. Якщо не видасте себе – у вас обох з'явиться час на адаптацію. Тіло змія майже повністю зжерла нечисть, тож нас не мають запідозрити. Скоріше, шукатимуть титана десь серед істот Херета, якщо комусь ще відомо про спосіб, яким ми скористалися.

Ізбор мовчки погодився. Він і сам не помітив, як почав радитися з Реквієм. Але ж і про титанів вона, схоже, знала дещо більше, ніж сам підполковник. Тож, після сьогоднішніх подій, Івор раптом усвідомив, що вірить дівчині.

Надто наївно? Але ж і причин не вірити не було. Вона могла просто кинути його та повернутися з іншими розвідниками до залоги. І він би прийняв це як щось нормальне – підполковник ненавидів ризикувати своїми людьми та втрачати тих на завданнях.

А тепер Ізбор був зобов'язаний своїм життям Вієм, що молодша від нього на цілих чотирнадцять років. Чоловік чудово усвідомлював – без її знань він навряд чи б вижив.

«Твоя правда, без втручання дівчиська я б запросто перекусив тобою», – раптом прозвучало презирливе в голові чоловіка.

Йор буркотів мало не з самого пробудження Івора, реагуючи на кожне запитання та відповідь сарказмом. Змія дратувала ця ситуація, але, здавалося, він на повну розважався, підначуючи свого... співмешканця?

Та підполковник з легкістю ігнорував титана, намагаючись зрозуміти, як діяти далі. Які взагалі шанси, що големи зникнуть на світанку?

«Наче ви їм потрібні, – пирхнув Йор, зчитуючи думки Ізбора. – Големи хоч і безмізкі створіння, але не агресивні, поки не отримають наказ».

– Отже, ми зможемо вибратися зі сходом сонця? – риторичне питання блондина порушило тишу в кімнаті. – Змій каже, що големи не нападатимуть, поки не отримають наказ.

– Так, – Вієм кивнула, дещо розсіяно поглянувши на командира. – Йор згадував, що ніч та день тут тривають по півтори години. Нам треба вибратися в денний проміжок часу. І, схоже, вилізти зможемо тільки через урвище.

– Вірно. Воно ближче і не так приваблює нечисть, як інші межі міста. Скільки я спав?

– Трохи більше години. Хвилин за десять почнеться місцевий день.

– Отже, вирішили. Щойно големи підуть – будемо вибиратися.

Узгодивши план дій, Ізбор з Вієм прийнялися спостерігати за поведінкою велетнів. Останні, в свою чергу, досі стояли мовчазним військом Ос, що заполонило все місто.
 

А, тим часом, розвідники тільки-но дісталися залоги, загнавши коней в мило. І мокрими, через стіну дощу, зараз були не лише тварини.

Зупинившись перед оглядовими вежами, що височіли над високими воротами з двох сторін, солдати дали можливість черговим штурмовикам відмітити свій загін. Смертники, спостерігаючи за блідими розвідниками, здивовано перезирнулися.

Вони одразу помітили недобре – декількох людей не вистачало. Проте, затримувати солдат зайвими запитаннями не наважились. Знали, що розпитувати розвідку заборонялось навіть найближчим друзям чи навіть сім'ї. Цей загін завжди полював на таємниці та важливу інформацію.

Проте, цікавість та дурне передчуття не дало Іринею мовчки спостерігати. Капітан штурмового загону, недовго думаючи, ще на вулиці перехопив бліду розвідницю, щойно та залишила коня в стійлі.