Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Стіни з товстого каменю вперше не здавалися їй міцним прихистком. На вулиці розійшлася неабияка гроза – спалахували блискавиці, гуркотів грім, а на дубові двері раз по раз кидалися якісь істоти. Роздратовано гарчали, обходячи невеликий дім з двома кімнатами по колу – потрапити всередину не вдавалося.

Реквієм намагалася не нервувати, хоча й розуміла, що їх оточили з усіх сторін. Навіть на даху чувся дивний стукіт, ніби істоти намагались знайти бодай якусь шпарину, щоб дістати двох людей. Поки що від нечисті рятувало недоїдене тіло титана, тож дім мав всі шанси вистояти до ранку.

Але ще хоча б одна ніч і стіни падуть, впускаючи до них хижаків, охочих до людського м'яса.

Івор досі не отямився. Розвідниця знала, що чоловіку знадобиться чимало часу, щоб впоратися з титаном та хоча б звикнути до його присутності. Та чи був цей час?

Йор говорив, що вночі на вулицю краще не сунутись через големів, але... зараз вони були не найбільшою проблемою. Вієм могла дочекатися світанку і вже тоді спробувати витягти чоловіка з мертвого міста. Проте, які шанси, що зі сходом сонця нечисть також відступить?

До того ж, дівчина не була певна, чи зможе відбитися від дивних істот, тягнучи з собою Ізбора. Її життєвих сил просто не вистачить.

Ледь не вперше розвідниця шкодувала про власну безмагічність. Аура в бою могла укріпити лише її тіло, але не захистити повністю. Ще й сил на те йшло чимало – якби не багаторічні тренування, вона б навряд чи ще трималась на ногах після бою з титаном.

Тож, роздумуючи над власними діями, Реквієм зручно сіла просто на підлогу, підбиту дерев'яними дошками поверх кам'яних плит. Схрестила під собою ноги та залишила шаблю на підлозі поруч.

Варто спробувати хоча б відлякати нечисть, інакше їм звідси не вибратися.

На підтримку інших солдат дівчина не сподівалась – навряд чи розвідка вже встигла повернутись до залоги. Та й якщо повернулись – в негоду навіть штурмовики не сунуться сюди.

А якщо ще й Власій Зенон втрутиться – їх вже точно ніхто не рятуватиме. Навряд чи генерал-поручнику потрібен поряд підполковник, що завжди діє на власний розсуд.

Склавши долоні на колінах, Реквієм заплющила очі та посилила власну ауру. Згадуючи заняття під керівництвом магістра, вона зосередилась на формі та емоційному забарвленні життєвої сили.

Нестор Маркіян якось розповідав про знайомого маніпулятора, що не боявся подорожувати насамоті небезпечними місцями. Вони познайомились в одній з таких подорожей, коли маніпулятор вивчав нечисть біля Кришталевих Озер. Той чоловік не був магічно порожнім, але, через слабкий дар, свідомо обрав маніпуляції аурою, посилюючи живу енергію магією.

Здається, він був вченим, що створював детальні бестіарії для вивчення різноманітних істот. Так ось, подорожуючи, він завжди видозмінював свою ауру для захисту. Надавав їй загрозливих барв власними емоціями і змінював форму життєвого вогню на небезпечних хижаків, до яких не сміли наблизитися інші.

І зараз Вієм бажала повторити цю звичку вченого Горисвіта. Колись давно вона пробувала експериментувати зі своєю аурою, але на практиці рідко використовувала це вміння. Все ж, воно було спрямоване лише на залякування, а не реальний захист.

Фіолетовий вогонь дбайливо охопив усе тіло розвідниці, поволі розростаючись ще сильніше. Без зайвого поспіху Реквієм вивільнила власну лють та готовність до бою, дозволяючи життєвій силі змінитися під впливом відчуттів.

Нечисть за стінами на мить стихла, прислухаючись до невідомої загрози всередині. Істоти не відступили, але вже запідозрили щось недобре.

Розвідниця, тим часом, силою наміру змінювала форму життєвої енергії, надаючи тій неабиякого розмаху крил, гострих зубів, схованих в дзьобі, та кігтей. В свідомості швидко вималювався знайомий птах, що жив на південних островах. Він не поступався розмірами міцному чоловіку і не знав страху. Часто атакував значно більших тварин і, майже завжди, виходив переможцем з боїв на смерть.

Років в п'ятнадцять, Вієм мріяла про свого арреха, та старий Мстивой цієї любові до хижаків не оцінив. Категорично заборонив навіть думати про птаха, тож побачити його змогла лише раз, на ярмарку, замкненого в металеву клітку з магічним захистом.

Закріпивши в свідомості образ крилатого, розвідниця не одразу помітила зміни в поведінці нечисті. Відчувши південного арреха за стінами будинку, істоти відсахнулись подалі, напружено вдивляючись в подерті стіни.

Вдовільнившись результатом, Реквієм різко посилила ауру, через що виникло відчуття, ніби птах кинувся до дверей зсередини.

Здригнувшись від жаху, нечисть кинулась геть. Навіть та, що досі поїдала зміїне м'ясо.

Дівчина знала, що на вулицях залишились лише големи, але провокувати цих велетнів не наважилася. Натомість спробувала розгледіти їх через невелике вікно.

Крізь стіну дощу вдалося побачити лише витончені силуети, що тягнулися вгору на три метри. Створені з глини та білого каменю, вони застигли жахаючими статуями просто посеред вулиці.

Вієм досі не відчувала їхньої аури. Присутність життя в цих тілах здавалася настільки мізерною, що ставало моторошно. Єдине, що дало хоч якусь зачіпку – аура кожного голема була однаковою. Вогник життя в кам'яних грудях нагадував сріблясто-сіру енергію Стана, але дівчина відчувала щось іще.

Зосередившись, спробувала зазирнути за верхній шар енергії, та мало не здригнулась через яскравий колір. Помаранчевий, ніби цитрус, він був осередком життя цих велетнів.

– Що за чортівня, – Реквієм важко дихала, повільно стишуючи власну енергію. Не можна провокувати цих створінь на бій – зараз вона точно програє. Та звідкись дівчина розуміла – вони вже помітили її. – Треба забиратись звідси, якомога скоріше.

– Що сталося? – хрипкий голос Івора змусив здригнутися.

Озирнувшись до командира, Вієм швидко оглянула його. Блідий та й слабкість в рухах простежувалась – все ж, крові він втратив достатньо. Але зараз це було найменшим злом – все ж, завдяки Йор всі рани швидко затягнулися.