Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

- Вони відступили до Вомон-ле-Тіссен, - промовив один з командирів, завмерши навпроти маршала. У наметі головнокомандувача мілаїрської армії було прохолодно. Осінь на півночі починалася рано та одразу бралася до справи, не розмінюючись на повільне входження в роль.

Армія Мілаїри впевнено просувалася по території Валуа. Воїни і командири вже пройшли війну з Ольдовією та були готові до нових сутичок. А от обʼєднані сили Джастани і ханства не змогли гідно відповісти.

Асгейр похмуро оглядав карту та плани наступів. Він вкоротив своє волосся, вбрався у форму та особисто стежив за усіма подіями на фронті. І нарешті почув бажані слова. Вже за кілька днів він опиниться під стінами фортеці. На нього вже чекає цитадель, яку йому доведеться завоювати вдруге. Але попри все він знав, що зробить це. І цього разу він не відпустить Оттавіо. Він впевниться, що життя генерала закінчиться на лезі маршалового меча.

- Готуйтеся до осади, - промовив Асгейр.

- Ви дозволите скористатися тим покращенним порохом, який виготовив другий принц? - обережно запитав інший командир. Маршал задумливо кивнув, хоча він все ще сумнівався, чи варто дійсно наносити такої шкоди Вомон-ле-Тіссен.

Командири розійшлися. У наметі залишилися лише Фолкор та Арне. Перший розкрив черговий конверт, пробігся очима по тексту та хмикнув:

- Маргрід Хаген дійсно наважилася діяти. Поки Торгнір намагався змусити короля Джастани та хана припинити війну та відступити, вона спробувала підняти проти нього аристократів. Та в них нічого не вийшло. Досить передбачувано. Ця жіночка повинна була знати, що загравати з чоловіками з роду Гунарів надто небезпечно. Тепер вона у застінках.

- Інгрід з нею? - відчужено спитав Асгейр, все ще свердлячи поглядом крапку на мапі, біля якої був напис «Вомон-ле-Тіссен».

- Про неї ні слова.

Арне перебрав пальцями струни музичного інструменту. По намету пролетіла чарівна але сумна мелодія. Асгейр ніяк не відреагував ні на відповідь Фолкора, ні на музику.

***

Вомон-ле-Тіссен зʼявилася на горизонті ближче до опівдня. Асгейр зупинив коня, вдивився вперед. Його очі чіплялися за прапори Джастани, які загарбники вже встигли почепити на флагштоки.

Командир, який підбіг до маршала, тримав перебинтовану руку зігнутою біля живота. Він витягнувся перед головнокомандуючем, спитав дозволу доповісти. Його промова була короткою та змістовною, але закінчилася якось невпевнено. Асгейр миттєво почув зміну інтонації чоловіка. Глянув на нього прискіпливо.

- Що сталося? - спитав суворо, передчуваючи погані новини. І не помилився.

- Над брамою фортеці, - голос чоловіка здригнувся. Він зблід і опустив погляд, боячись дивитися в очі маршалові. - Джастанці вивісили жіноче тіло у чорній сукні…

Далі Асгейр не слухав. Його кінь зірвався з місця. Командир ледве встиг відскочити з дороги. Фолкор гукнув друга, та той уже нічого не чув.

Побачивши тіло, Асгейр скамʼянів. Думки покинули голову, коли він дивився на сіре волосся, яким грав вітер, на стрункий стан дівчини та понівечене обличчя. Чорне плаття було розірване, звисало клаптями, натякаючи на те, що з дівчиною зробили.

- Це не вона, - видихнув маршал ледь чутно.

Серце боляче билося об ребра. Кожен подих приносив у легені розпечену лаву.

Очі стверджували, що це вона. Хоч обличчя було спотворене так, що впізнати було неможливо, але Асгейр згадав цю сукню. Саме у ній Сандра колись поверталася з ним у фортецю, впустивши біля брами свою діадему. Зріст, статура, біла шкіра та рідкісний колір волосся вказували на те, що це дійсно Сандра. Володарка Вомон-ле-Тіссен була розіпʼята над брамою власної фортеці.

Асгейр зчепив зуби, запечатуючи крик болю у горлі. Його сповнила ненависть та відчай. Він був певен, що це зробив Оттавіо. Вирішив показати, що він головний.

Фолкор мазнув рукою по обличчю, ніби намагався позбутися марення, а потім схилив голову. Стиснув губи у тонку лінію та похитав головою.

Асгейр очей не відводив. Він дивився на тіло довго. Намагався знайти докази, що це не його дружина. Прагнув роздивитися обличчя, від якого залишили лише криваве місиво. А сам відчував ніби згорає заживо.

Аж раптом він розвернув коня та поїхав геть. Фолкор кинувся слідом.

Лише у лісі, коли фортеця і армія зникли з поля зору, він зістрибнув з коня. Фолкор зупинився на шанобливій відстані. Несамовитий, сповнений палкої люті крик розірвав лісову тишу. Зграя птахів потревожено злетіла угору.

Фолкор відвернувся. Він не бачив як Асгейр впав на коліна, підвів голову до неба та, заплющивши очі, прошепотів молитву до Гледа.

Фолкор терпляче дочекався коли Асгейр підійде до нього сам. Не став нічого питати чи говорити. Просто підлаштувався під крок друга та йшов поруч. Аж раптом маршал зупинився. Він підняв голову, подивився на фортецю, яка майоріла вдалині між деревами.

- Коли ми увійдемо усередину, - мертвий сухий голос Асгейра змусив Фолкора напружитися. - Якщо це виявиться дійсно вона, ти візьмеш командування замість мене.

- Але я не можу, - розгубився Фолкор, ошелешено дивлячись на друга. Він спробував зловити погляд маршала, але щойно йому це вдалося, одразу пошкодував. Це був погляд не людини, а звіра. Голодного, скаженого монстра, який знав лише одне: жагу крові.

- Ти візьмеш командування, - прогарчав Асгейр. - І зробиш усе правильно. Виженеш джастанців та закінчиш війну.

- Але чому? - Фолкор з острахом дивився на маршала, і відповідь його пробрала до кісток:

- Тому що я не зупинюся, поки не зрівняю Джастану і Чогрі з землею.

***

Фортеця впала.

У стінах сяяли жахливі отвори, що утворилися від вибухів. Камʼяна крихта засипала рів, пофарбувавши воду у ньому в чорний колір. Бруківка була багряною від крові. Тіла загарбників не встигли прибрати з землі. Мілаїрські воїни уважно оглядали усі приміщення. Звільнені полонені вийшли надвір.

Назаріо та Альба побачили Асгейра та попрямували до нього. Маршал ні на кого не звертав уваги. Він дивився на те як жіноче тіло у чорній сукні обережно спускають на землю. Поруч стояли командири та Фолкор. Останній зчепив руки за спиною. На його лобі виступили краплинки поту.