Відтепер я – твій меч - Гжендович
Кирит заволав і смикнувся до Максура, але йому перегородили шлях два мордовороти, що несподівано виринули з-за трону.
— Заберіть руки, мерзо! Забули, хто я? — розлютився жрець, майстерно обходячи посохом обох.
— О, яка несподіванка. То наш святоша і битися вміє? - посміхнувся імператор.
— Не тобі подружжя, — жрець зневажливо сплюнув і вийшов.
Розділ тридцятий
— Мечем і мудрістю благословенний наш край. Так от зараз не час для меча.
— Про що ти, пане?
— Про те, що нам зараз допоможе лише непохитна свідомість і холодний розрахунок. Тож не пощадимо ворогів, які порушили кордони наші.
— Це й означає девіз, написаний на гербі?
- Саме.
Кирит гнав коня у ніч. Лише надвечір вдалося вибратися з палацу, у прямому сенсі прориваючись крізь варту. Колючі злі сльози стояли грудкою в горлі, коли він наздогнав армію, що йшла, що стала біваком на нічліг.
- Касім!!! — не крик, крик. Щойно сил вистачило втомленому старцеві прокричати ім'я генерала... і впасти на руки Кассима, вивалившись із сідла.
— І варто так гнати? — знизав плечима генерал, віднісши жерця до свого намету.
— Боявся запізнитись. Я попрощатись, — уперше глухим голосом заговорив Кирит. Куди й подівся дзвіночковий тембр жерців.
— Та кинь, чи мало битв я пройшов, — Кассим намагався пожартувати, хоч і сам чудово розумів: зійдеться він із Разючим — вірна смерть. Виріс Азіт, набрався досвіду та сили, а ось у генерала залишився лише досвід. Вік невблаганно брав своє. Ще при першій сутичці він розумів, що не суперник альбіносу, довго не вистоїть проти його руйнівної сили. Тим більше зараз. Шанс на те, що Садар пошле іншого полководця, дуже малий. Тут король Сидерима вчепиться зубами, отже, тільки воєвода може очолити опір вторгненню. Розумів Касім і те, що цю битву програє. Звичайно, він добрий стратег, тільки й Садар давно не хлопчик, хоч і юнаком він був головуватим, одна битва з рагардцями під Лігідеєю чого коштувала. Ні, генерал здорово оцінював суперників, а ще розумів, що він один, а цих двоє. Сила та розум. Таких не перемогти, особливо, якщо їхня справа права. Розумів. Звичайно ж, хоробрівся перед воїнами, піднімав їхній бойовий дух, вселяючи віру якщо не в легку, то точно невідворотну перемогу. Натхнене військо тріумфувало, ледь не молячись на кращого генерала імперії, дивуючись, чому він все ще не став головнокомандувачем.
— Ти ж не повернеш назад… — розгублено промовив жрець. Навіть і не питав, знав відповідь заздалегідь. Не той Кассим людина, щоб порушити наказ імператора. Він піде до кінця.
— Тільки не кажи, що мчав умовляти мене.
- Ні, я просто попрощатися.
- Я повернуся.
— Можливо, до цього часу мене не буде в Мадрі.
— У самітники зібрався?
— У Наставники, — не доречно пожартував Кирит.
Кирит йшов з армією аж до кордону. Коротав ночі в наметі генерала. Не спав. Не міг наговоритись. Сам дивувався, що може нескінченно говорити з суворим вояком, багато в чому обмеженим і неосвіченим, але нескінченно мудрим у своєму ремеслі полководця. Вони навмисно не порушували теми нападу. Одне з двох — або встигнуть перевал пройти, і тоді шанс з'явиться, або, що ймовірніше, якщо вірити розвідці, Азіт зустріне їх у ущелині. Навіщо ж говорити про те, що й так ясно їм обом? Кирит по-батьківському нарікав Кассиму, що той так і не одружився, не наплодив маленьких генеральчиків. Нема кому плакати біля похоронного багаття, коли настане термін. Генерал жартував, мовляв, жрець і поплаче, раз так дбає. Той сумно посміхнувся, погоджуючись. На світанку, коли бивак знімався з місця, Кирит обійняв Кассима, прощаючись мовчки, змусив нахилитися, поцілував у верхівку і так само мовчки благословив, осінивши охоронним знаменням. Не як священик. Як батько.
Анаторіс, рік 2583
Роз'їзди доповіли про наближення ворога вчасно. Наслідуючи план короля, Азіт розставив лучників з копійниками по верхах ущелини. Завалив прохід камінням, перерізаючи шлях кавалерії жителів півдня. Захочуть пройти - поспішають, спробують розібрати завал. Тільки так можна спробувати вразити армію, що перевищує чисельність утричі. Проста тактика. Здавалося, зрозуміла будь-якому солдатові, не те що полководцю. То чому армія мадеран подібно до стада баранів йде в таку очевидну пастку? Вирішили, чи встигнуть проскочити? Не варто так недооцінювати розвідку Сідеріма. Рішення явно ухвалював не Кирит. Те, що піщаний лис не допустив би такої помилки, Азіт розумів. І все сильніше переймався ненавистю до імператора Максура, щиро шкодуючи, що Мадереку дістався такий правитель. Поклик крові вперше заворушився у мадереському принцу. Так, він відданий і душею і тілом Сидериму та Садару, але ніколи не хотів бачити свою батьківщину приниженою. Нехай переможеною, але таке…
— Немає доблесті у перемозі, коли противник настільки недалекоглядний, що посилає своїх солдатів на загибель.
— Що кажете, воєводо? — поцікавився ад'ютант, що приспів.
— Так нічого. Доповідай.
— Все на місцях, завал улаштований. Ворога чекаємо на світанку. Вночі не тиняються в ущелину, пошкодують коней. Там Кассим на чолі, він не здурить настільки, — прозвітував офіцер.
- Касім, так? Може, й у цій бійні буде сенс. Хоч один гідний поєдинок, — тільки в голосі Разящого не чулося ані азарту, ані передчуття.
Осінній світанок пофарбував гори багряно-червоним, немов із сонячних променів прибрали золоті відблиски. Ущелина затихла, наче вимерла. Однак за кожним каменем і кущем по обох схилах над ущелиною засіли лучники та пращники, трохи вище – копійники. Командувачі загонами обмінювалися знаками, готуючись отримати наказ нападу. Перестук копит по дну ущелини розсипався багатоголосою луною, розбиваючись об скелі, сигналячи про наближення ворога краще за будь-яких розвідників. На гребені кам'яного завалу посеред проїжджої дороги непрохідною брилою височів альбінос. Тяжка кольчуга простий, але міцного кування відблискувала червоним, ловлячи заломлені промені з гірських вершин. Разящий стояв, широко розставивши ноги, спираючись обома руками на розчехлений меч. Створювалося відчуття, що воєвода Сідеріма зібрався поодинці охороняти прохід. На мить мигнув ад'ютант встиг доповісти, що розвідники ворога, спрямовані на знешкодження стрільців на скелях, безшумно знято ассасинами Зеліка. Азит схвально кивнув, порадівши, що прихопив спритних хлопців із собою. Зеліківські головорізи давно зі чуток перейшли в легенди, як тренував їхній "степовий князь" - тільки одному йому і відомо. Ад'ютант випарувався так швидко, як з'явився. Разящий знову залишився у видимій самоті. Чекати на ворога.
Авангард мадеран зупинився на під'їздах до завалу. Зрозуміло, щоб розібрати каменепад, необхідно поспішати. Тільки головним непорушним валуном стоїть жива брила з двометровим мечем. І її може виявитися дуже складно зрушити з місця.
- Значить тут, Азіт, так? — голосно поцікавився генерал жителів півдня, виїжджаючи вперед солдатів.
- Так, Касім. Наші з тобою стосунки перейшли до стадії останнього побачення. Хоч я й не проти ще з
