Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Не дивно… Ви, ймовірно, витратили забагато часу на уроки фехтування? Чи довелось вам прочитати хоч одну книжку, окрім букваря?

Вона чекала, що він знову сполотніє, чи потупить очі, чи втече, але він тільки втомлено кивнув, погоджуючись:

— Усе це правда… Але що ж вдієш. До того ж… жодна книжка не скаже мені тепер, як зустріти Мандрівця і як з ним розмовляти… Щоб він зрозумів.

Торія замислилася. Сказала, недбало граючи ножем:

— А ви дійсно впевнені, що вам настільки необхідна ця зустріч? Ви переконані, що без шраму ви змінитесь, станете кращою людиною?

Тільки тепер Солль опустив голову, і замість його обличчя вона побачила жмут скуйовдженого світлого волосся. Відповіді довго не було, нарешті він бовкнув:

— Повірте… Що мені дуже… треба. Нічого не вдієш… Тут уже або звільнитися, або вмерти, розумієте?

Запала тиша й тяглася так довго, що свіжий пучок петрушки, який потрапив у пляму яскравого сонця на столі, потроху почав в’янути. Торія кинула погляд у вікно, там вигравав барвами сонячний день, і їй стало зрозуміло, що ця людина не лукавить, не перебільшує й не позірствує, він дійсно волітиме померти, якщо закляття шраму не буде знято.

— Мандрівець, — почала вона стиха, — приходить на День Великорадіння… Ніхто не знає його шляхів і його доріг, подейкують, що він здатен за день долати немислимі відстані… Але на це свято він являється сюди, і ось чому… П’ятдесят років тому цього дня на площі… звідси не видно, але там, перед будинком суду, призначено було страту. Складова веселощів — страта, присвячена до карнавалу… Засудили якогось стороннього чоловіка — бурлаку, за незаконне присвоєння магічного звання…

— Як? — мимоволі перепитав Егерт.

— Він нібито вдавав мага, хоча ним насправді не був… Справа ця давня й темна. Присуд — відтяти голову, народу зібралося сила-силенна… Феєрверк, карнавал, засуджений на пласі… І коли сокиру вже було занесено, той зник на очах у всіх, ніби й не було його зовсім… Ніхто не знає, як це сталося, — можливо, бурлака таки був магом… Не примара ж Лаш його врятувала, як дехто вважає…

Егерт здригнувся, але Торія цього не помітила.

— Відтоді на День Великорадіння призначається страта, але одному із засуджених, дарують помилування. Вони тягнуть жереб на ешафоті, і одного відпускають, а решту… Як завжди. Потім — карнавал і народне гуляння, Егерте, всі радіють…

Вона спохопилася, що ні з того ні з сього назвала його на ім’я, насупилася.

— Що вдієш, звичай… Вам, імовірно, цікаво було б подивитися на страту?

Солль відвернувся. Сказав з ледве вловимим докором:

— Навряд чи… Особливо якщо уявити… Що зі мною знову може трапитися… Повернеться ця… здатність відчувати… Тож, думаю, навряд чи.

Трохи присоромлена, Торія промурмотіла крізь зуби:

— Не знаю, навіщо я все це розповідаю… Батько вважає, що Мандрівець… Має відношення до тієї людини, яка так раптово зникла зі страти. Що й до того, й після… на неї чекали великі випробування, і вона змінилася… Усе це, звісно, надто примарна думка, але, по-моєму, батько вважає, що саме той чоловік і є Мандрівцем.

Знову настала довга пауза. Торія задумливо шкрябала стіл кінчиком ножа.

— І щороку, — повільно продовжив Егерт, — він приходить… Саме цього дня?

Торія знизала плечима.

— Ніхто не знає, що цікавить Мандрівця, Соллю. — Вона кинула на співрозмовника пильний погляд і раптом додала задерикувато: — Але, думаю, саме ви його мало цікавите.

Звичним жестом Егерт доторкнувся до шраму:

— Що ж… Значить, мені доведеться його зацікавити.

Ну а ввечері Солля відвідав декан Луаян.

Маленька кімнатка була занурена в сутінки. Егерт сидів біля вікна, а поруч на підвіконні лежала розгорнута книга про закляття, — та він не читав. Утупивши кудись вдалину нерухомі, широко розплющені очі, він уявляв то площу, де посеред людського моря островом височіє ешафот, то уважні очі Торії, то ніж, що розсікає стебла петрушки, то сокиру, що стинає чиюсь голову… Йому невиразно пригадувалася деканова розповідь про мага, позбавленого за щось магічного дару. Потім думки його переметнулися до ордена Лаш — привиділася Священна Примара, схожа, як дві краплі води, на власне скульптурне зображення. Кутаючись у плащ, вона сходила на ешафот і рятувала приреченого з плахи…

Цієї миті у двері постукали. Солль здригнувся й сторопів і вже зібрався було переконати себе, що насправді йому почулося, але скрипнули іржаві петлі, й на порозі з’явився декан.

У напівтемряві Солль не зміг би розрізнити візерунок ліній на власній долоні, але обличчя декана, який стояв за декілька кроків, чомусь проглядалося особливо чітко, і, як завжди, на ньому була маска абсолютної незворушності.

Егерт підхопився, наче замість перекособоченого стільця під ним зазіяло раптом жерло вулкана. Поява пана Луаяна тут, у вбогій кімнатці, яку Солль звик вважати своїм домом, видавалася річчю настільки ж немислимою, як візит сонечка небесного до гніздечка трясогузки.

Декан запитально поглянув на Солля, ніби це Егерт явився до нього й про щось збирається повідати. Солль мовчав, начисто втративши мову.

— Перепрошую, — глумливі нотки забриніли в декановому голосі, й Егерт подумав, наскільки разюче Торія схожа на батька, й не стільки зовнішністю, скільки звичками, — перепрошую, що вдерся до вас, Соллю… Під час нашої останньої зустрічі ви сказали, що готові кинути університет, і мотивували з-поміж іншого ще й своєю, гм, зайвістю… тобто неуцтвом. Ви це серйозно чи для дотепу?

Темна склепінна стеля звалилася на Егертові плечі. Його виганяють і мають повне на це право.

— Так, — сказав він глухо, — я готовий піти… Я розумію.

Якийсь час обоє мовчали — декан