Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Я… насправді зайвий, пане декане. Наука для мене… Наче небо для мурашки. Може, я… займаю чуже місце?

Він раптом вкрився холодним потом і жахнувся власних слів. Чуже місце. Місце Дінара.

Декан потер скроню, гойднувся широкий рукав.

— Що ж, Соллю… Загалом ви маєте рацію. Розраховувати на ваші наукові успіхи не варто, і вільний слухач із вас, чесно кажучи, не надто старанний… Однак ось… — І Луаян витяг зі складок темного вбрання спочатку середніх розмірів том у шкіряній палітурці, а потім невелику книжечку в палітурці картонній. — Я попросив Торію підібрати вам щось зовсім просте… Для початку. Читати ж ви, на щастя, умієте. Коли впораєтеся із цим, візьмете ще… І не соромтеся звертатися, якщо виникнуть якісь складнощі, може, Торія спробує себе у якості педагога… А може, й ні — іноді мені здається, у неї абсолютно немає терпіння…

Декан кивнув, прощаючись, і вже в коридорі несподівано сказав мрійливо:

— Ось у кого був природжений дар педагога, то це у Дінара. Особливий дар — не нав’язувати думки, а змушувати мислити, причому для нього це була гра, азарт, задоволення… Ні, Соллю, не блідніть, я не докоряю вам… Але в мене, самі розумієте, немає на вас ні часу, ні інтересу. Я й подумав — непогано було б вам позайматися з Дінаром… Нічого, однак, не вдієш — працюйте самостійно.

З тим декан і пішов. Тільки тоді Егерт зрозумів, що навколо стоїть така суцільна темрява, що насправді неможливо роздивитися ані людське обличчя, ані одяг, ані книги. Вкриваючись сиротами, Солль простягнув руку до столу — книги були там, шкіряна палітурка здавалася холодною, а картонна — шорсткою, як мішковина.

Книги називалися «Світобудова» і «Бесіда з юнацтвом». Автор першої уявлявся Егерту сухим суворим старим, який викладав думки стисло, зрозуміло, й її читання потребувало від читача постійного напруження, а от автор другої любив довгі відступи, які переходили у нотації, звертався до читача «дитино моя» і здавався Соллю трохи сентиментальним рожевощоким товстуном-добряком.

Сторінки картонної книги навівали на Солля нудьгу, а крізь розділи шкіряного тому він продирався, наче крізь колючі зарості. Очі його звикли, нарешті, до щоденного читання й не сльозилися більше. Щоб розім’яти закляклу спину, Егерт занадився щоранку ходити до міста.

Виходив він неспішно, прогулянковим кроком, з виглядом людини, яка не вирішила ще, куди вирушити, однак щораз виявлялося чомусь, що Солль з невідомих причин потрапляв на розташований неподалік базар. Там він і проходжувався між рядами, смакуючи послідовно то сало й сметану, то фрукти й копчену рибу, поки серед мелькаючих капелюхів і косинок око його не знаходило чорноволосу голову Торії.

Вона помічала Егерта відразу ж, однак робила вигляд, що захоплена покупками й не бажає намарне видивлятися навсібіч. Переходячи від ряду до ряду, вибираючи товар і торгуючись, вона потроху наповнювала кошик їжею — Солль тримався неподалік, не втрачав Торію з виду, але й не потрапляв їй на очі.

Закінчивши покупки, вона вирушала назад. Егерту щораз доводилося долати незручність, коли, обігнавши дівчину по великій дузі, він нібито випадково виникав на її шляху.

Торія зустрічала його сухо й, здавалося, анітрохи не дивувалася. Отримуючи з її рук виту ручку кошика, Егерт вкривався сиротами.

Обоє мовчки поверталися до університету. Випадково скосивши очі, Торія бачила поруч кругле, обтягнуте сорочкою плече, руку із закасаним рукавом — кошик у ній здавався легким, як пір’їнка, і тільки трішки вигравали м’язи під білою, без сліду засмаги шкірою. Торія відверталася. Через дворик вони проходили до господарських прибудов і так само мовчки прощалися на кухні, причому Егерт отримував як винагороду за труди то кусень булки з маслом, то шмат смачнющих медових сот, то кружку молока. Несучи здобуток, він повертався до себе й з легким серцем сідав за книгу, а зароблені ласощі лежали поряд, чекаючи свого часу.

Три або чотири рази Торія, певно, на прохання декана, «випробовувала себе в якості педагога». Проби ці, на жаль, закінчувалися повною невдачею — і наставниця, і учень розбрідалися по різних кутках роздратовані й втомлені. Спільні заняття припинилися після одного пам’ятного епізоду, коли Торія, захопившись філософськими розмірковуваннями про світобудову й людство, вигукнула, гортаючи сторінки: «Та ні ж, Дінаре…»

Запнувшись, вона зустрілася з переляканим поглядом Солля, і відразу ж попрощалась. Того вечора двох людей у різних крилах великого темного будинку ніяк не полишали тяжкі думи.

Що ж до решти, то Егерт і Торія витримували тепер прохолодний нейтралітет — дівчина призвичаїлась кивати при зустрічі, а він навчився не бліднути в ту мить, коли чув наприкінці коридору легкий цокіт каблучків.

Тим часом ятки на ринку вгиналися від кавунів і динь, денна спека перемежовувалося з нічною прохолодою, а до університету потроху стали повертатися засмаглі, розповнілі на домашніх харчах учені юнаки.

Прибудови ожили — з коридорів, із зали й аудиторій виганяли пил, повернулася й стала до роботи кухарка, у Торії відпала потреба щодня відвідувати базар. Бабуся, яка приходила прибирати, вибивала подушки й перини, довкола хмарами здіймався пух, наче в університетському дворику зійшлися в смертельному бою незліченні полчища гусаків і качок. Ранками перед парадним ґанком тупцювали зазвичай двоє-троє юнаків з торбинками на плечах — це були абітурієнти, які явилися за знаннями з далеких міст і містечок. Роззявивши рота, новоприбулі розглядали залізну змію й дерев’яну мавпу, розгублювалися, коли до них зверталися з питанням, і нерішуче човгали за паном деканом, який запрошував їх на бесіду. Після такої розмови частина абітурієнтів, розчаровані й без настрою, відправлялися в зворотну дорогу. Егерту до болю шкода було дивитися на невдах — кожен із них достойний був звання студента набагато більше, ніж він сам.

Утім, літні дні, згаяні за книгою, таки дали свої скромні, але плоди: в науках Егерт почувався набагато впевненіше, хоча, безумовно, зірок з неба не хапав. Замість «Бесіди з юнацтвом» Солль отримав від декана книгу значних розмірів і під довгою назвою