Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Останнім часом Торія надто часто ловила себе на думці про Солля. Думати про нього вона вважала непристойним, однак уникнути розмірковувань теж виявилося неможливо: надто вразив він її тоді, у бібліотеці, не стільки здатністю відчувати її біль, скільки визнанням своєї провини, немислимим, на її думку, в устах убивці. Сама того не усвідомлюючи, вона хотіла тепер побачити його знову й розгледіти уважніше: невже він дійсно усвідомив свою ницість? Чи це лише хитрощі, жалюгідна спроба викликати співчуття й заслужити пом’якшення вироку?

— Віддайте-но кошика, — сказала вона сухо. Ніякі інші слова цієї хвилини не спали їй на думку.

Солль покірно простягнув їй свою здобич, гойднулося зелене пір’я пишного жмутика цибулі, який звішувався за край кошики. З цибулевих заростей вигулькнуло горлечко винної пляшки й тугий круглий бік золотавого сиру.

Ухопивши кошик за круглу ручку, Торія прочимчикувала коридором далі. Ноша відтягувала плече, і, щоб втримати рівновагу, їй доводилося балансувати вільною, викинутою убік рукою.

Вона саме встигла дійти до рогу, коли позаду почулося хрипле, невпевнене:

— Може… Допомогти?

Вона не відразу, але зупинилася. Кинула, не обертаючись:

— Що-що?

Солль повторив — пригнічено, уже передчуваючи відмову:

— Допомогти… Адже вам… важко.

Торія якийсь час стояла в розгубленості, на кінчику язика в неї вертілася звична різкість, але вона змовчала. Вкотре і зовсім недоречно їй пригадався важкий том, яким щосили заїхала по блідому витягнутому обличчю, по щоці зі шрамом, по закривавлених губах… Тоді в неї довго нила рука й щеміло серце, ніби штурхонула ні сіло ні впало бродячого собаку.

— Допоможіть, — сказала вона з вдаваною байдужістю.

Солль не відразу зрозумів, а зрозумівши, не відразу підійшов — начебто боявся, що вона знову його вдарить. Торія досадливо супилася й дивилася убік.

Кошик знову перейшов з рук у руки, мовчазною процесією обоє рушили далі — Торія попереду, Солль за нею. Без єдиного слова прочимчикували через подвір’я у господарську прибудову, у кухні Торія царственим рухом прийняла кошик і виставила на стіл.

Соллю саме час було розвернутися й піти, але він загаявся. Можливо, чекав, що вона подякує йому?

— Спасибі, — кинула Торія.

Солль зітхнув, і раптом несподівано для себе вона запитала:

— Отже, раніше ви зовсім не відчували… чужого болю?

Егерт мовчав.

— Дійсно, — сама собі пояснила Торія, — якщо б ви це відчували… То не могли б запросто проштрикнути шпагою живу людину, чи не так?

Вона відразу пошкодувала про свої слова, але Солль тільки втомлено кивнув. Підтвердив байдуже:

— Не міг би…

З кошика витягнуто було цибулю, моркву й пучок петрушки. Егерт зачаровано стежив, як слідом за цим на столі з’явилися здобна булка з маком, жовте вершкове масло й горщечок зі сметаною.

— А тепер, — так само безжалісно продовжувала Торія, — просто зараз, цієї секунди… ви здатні це відчувати?

— Ні, — відгукнувся Егерт глухо. — Якби… це… було постійно, я б збожеволів, так і не дочекавшись зустрічі з Мандрівцем…

— Тільки божевільний може прагнути зустрічі з Мандрівцем, — відрізала Торія й знову пошкодувала про сказане, бо Солль раптом сполотнів.

— Чому?

Торія вже не рада була такому повороту розмови, і тому свіжий сир, загорнений у ганчірку, полетів на стільницю з деяким роздратуванням.

— Чому… Ви хоч щось про нього знаєте?

Егерт повільно провів рукою по шраму.

— Ось… Цього досить?

Торія затнулася, не знаходячи відповіді. Егерт дивився на неї — вперше дивився, не відводячи очей, — сумно й трохи винувато, і цей погляд збентежив її. Щоб приховати зніяковіння, вона бездумно відкусила шматок здобної булки.

Солль — чи їй здалося? — ковтнув слину й відвернувся. Тоді, зрадівши, що може загладити власну незручність, вона поцікавилася, обтираючи з губ білі крихти:

— Ви що, їсти хочете?

Раніше їй чомусь і на думку не спадало, що, живучи у флігелі, він їсть один раз на добу, коли добра жінка, яка найнялася носити обіди, приносить йому своє частування. Трохи збентежена цим відкриттям, вона, нахилившись, простягла йому шматок булки з маком.

— Візьміть… Їжте.

Він похитав головою. Запитав, дивлячись убік:

— А ви… що ви знаєте про Мандрівця?

— Візьміть булку, — сказала вона непохитно.

Він кілька секунд дивився на розкішний шматок, з якого падали здобні крихти, потім наважився простягнути руку й доторкнувся до пальців Торії.

Обоє на мить зніяковіли. Торія з навмисною діловитістю взялася розбирати покупки, а Егерт, не відразу отямившись, вп’явся у булку зубами.

Торія дивилася, як він їсть. Ум’явши за одну секунду запропоновану смакоту, Егерта вдячно кивнув:

— Дякую… Дуже… дуже гречно з вашого боку.

Вона глумливо надула губки — оце так, який ввічливий парубок. Солль знову глянув їй просто в очі.

— То ви… Хіба ви зовсім нічого не знаєте про Мандрівця?

Діставши з ящика довгий кухонний ніж, вона зосереджено попробувала пальцем, чи не затупилося лезо. Поцікавилася недбало:

— Хіба ви не говорили про це з моїм батьком? Якщо хоч комусь на світі щось відомо про цього вашого знайомого… То це батькові?

Егерт сумно знизав плечима.

— Так… Тільки я дуже мало розумію з того, про що розповідає пан декан.

Торію здивувала така його відвертість. Вона кілька разів провела по