Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Я зараз піду, — тихо сказав Егерт, — і вам полегшає. Я тільки… Пробачте.

Він повернувся й пішов до дверей. Торія за його спиною уривчасто зітхнула — і тоді її вхопив спазм, та такий, що Егерт захитався.

Певно, декан теж відчув лихе, швидко глянувши на дочку, він перевів на Егерта підозрілий погляд.

— Що з вами, Соллю?

Егерт притисся плечем до одвірка:

— Не із мною… Хіба ви… Не бачите… Їй зле. Ви ж повинні це відчувати… Як ви можете допустити, щоб вона… — Він перевів подих.

Батько й донька безвідривно дивилися на нього, кліщі спазму потроху розтиснулися, і Егерт відчув, як Торію накриває хвиля полегшення.

— Треба… Холодну пов’язку на голову, — сказав він пошепки. — Я вже йду… І я знаю, що я винен. Знаю, що я вбивця… Те, що зі мною зробили, — розплата. Може… — він здригнувся, — може, Мандрівець не змилосердиться й не зніме шраму… Що ж. Вам легше?

Навіть у напівтемряві було видно, як побільшали й стемніли її очі.

— Соллю? — швидко запитав декан.

Торія, нарешті, зробила те, що давно хотілося зробити Егерту, — притулила долоню до скроні.

— Скажете — я піду з університету… — сказав Солль ледь чутно. — Я тут… зайвий, а їй боляче мене бачити… Я ж розумію.

Він переступив поріг, вийшов у коридор і тільки тепер помітив, що судомно стиснуті в кулаках свічі заливають воском його одяг, і чоботи, і обпалені долоні.

— Соллю! — промовили у нього за спиною.

Він не хотів обертатися, але декан ухопив його за плечі й розвернув, вдивляючись у виснажене Егертове обличчя. У погляді його був такий натиск, що Соллю стало страшно.

— Облиш його, — тихо попросила Торія. Вона теж стояла в прорізі, і на душі в неї було трохи легше — може, тому, що й головний біль притупився.

Піймавши Солля за лікоть, декан повернув його в бібліотеку, насильно посадив на скрипучий стілець і тільки тоді обернувся до Торії:

— Чому б тобі відразу не прийняти мікстуру?

— Я думала, обійдеться, — відповіла вона убік.

— А тепер?

— Тепер легше…

Декан запитально глянув на Егерта.

— Так, Соллю? Легше? Правда?

— Правда, — ледь чутно відповів той. Свічі його згасли. Насилу розтиснувши пальці, він упустив недогарки на підлогу. Навколо лампи над столом з м’яким шерехом вертілися оксамитові нічні метелики, а з темного вікна, що виходило на площу, долинало далеке перегукування сторожі.

— Давно це у вас? — недбало, ніби між іншим, поцікавився декан.

— Це… не постійно, — пояснив Солль, дивлячись на метеликів. — Це було… одного разу, і сьогодні — вдруге… Я над цим не владний… А можна я піду?

— Торіє, — поцікавився декан, зітхнувши, — у тебе немає питань до пана Солля?

Вона мовчала. Обертаючись до дверей, Егерт піймав на собі сповнений здивування погляд.

Літнє місто захлиналося від гарячого пилу, і рознощики лимонаду за один тільки довгий день устигали заробити більше, ніж заробляли зазвичай за цілий тиждень. Перехожі страждали від жари, і навіть Вежа Лаш видавала ритуальний звук рідше, ніж завжди. Лоточники пристосовували над головою солом’яні парасолі з довгою шовковою бахромою, і здавалося, що площею прямують величезні кольорові медузи. У велйчезному будинку університету кружляв ніким не потривожений пил, поблискував у сонячному промінні, безперешкодно вкривав кафедру, і лави, і підвіконня, і статуї вчених, і мозаїчні підлоги. Життя жевріло в прибудовах для службовців, у кабінеті декана — він напружено працював над життєписом великих магів — і в кімнаті його доньки, та ще у флігелі — там самотньо жив вільний слухач Солль.

Бабуся, яка на деякий час відмовилася від прибирання, приносила тепер обіди. Торія взяла на себе обов’язок годувати батька сніданком і вечерею. Прекрасно знаючи, що, захоплений роботою, декан може за цілий день не проковтнути й крихти, вона сама щодня ходила в місто за покупками, сама приносила до кабінету їжу й ретельно стежила за тим, щоб з’їдалося все до останнього шматочка.

Егерт майже не виходив з кімнати. Сидячи біля вікна, він не раз бачив, як Торія з кошиком у руках перетинає університетське подвір’я. Після грозових злив, на зміну яким знову прийшла спека, на доріжці у дворі довго не висихала широка калюжа. Одного разу на шляху Торії, яка поверталась з базару, опинився горобець, що купався.

А може, це був і не горобець — намокле пір’я настовбурчилося, і Солль запросто міг прийняти за сірого нахабу якусь більш шляхетну пташку. Видно, купатися у теплій ванні було несказанно приємно, от він і не помітив Торію.

Дівчина сповільнила крок, потім зупинилася, на Егерта дивився її гордий, як на монеті, загострений профіль. Він чекав, що, переступивши через калюжу, Торія рушить далі, але вона на поспішала. Птах самозабутньо хлюпався у своїй купелі, а дівчина з важким кошиком у руках терпляче чекала.

Нарешті, горобець — чи хто він там був — закінчив купання й, так і не вшанувавши увагою делікатну Торію, спурхнув на виступаючу зі стіни балку сушитися. Дівчина переклала ручку кошика з однієї долоні в другу, спокійно й по-дружньому кивнула мокрому птахові й продовжила свій шлях.

Повертаючись з базару наступного дня, Торія біля самісінького парадного входу таки налетіла на вільного слухача Солля.

Над кошиком нависла серйозна небезпека, і він напевно постраждав би, коли б Егерт не підхопив його обома руками. Обоє злякалися несподіваної зустрічі і певний час мовчки дивилися один на одного.

Торія не могла не зізнатися собі, що вже вкотре Егерт дивує її. Очевидно, з ним знову відбулася зміна — обличчя зі шрамом, як і раніше, залишалося