Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Тоді думки його знаходили інший напрямок — час минає, і кожен довгий день наближає його до зустрічі з Мандрівцем. Ця зустріч перетворювалася для Солля в настирливу думку, ідею, Мандрівець приходив в його сни. Закляття буде знято, і Егерт повернеться в Каваррен з повним на це правом. Він ні від кого не ховатиметься й проїде верхи по головній вулиці, а коли збіжиться народ і зберуться гуарди, тоді при всіх він викличе на дуель Карвера.
Сидячи в сирій напівтемній кімнатці, Егерт тремтів від азарту й збудження. Це буде гарний виклик: юрба притихне, Карвер сполотніє й зробить спробу ухилитися. Егерт при всіх висміє його за боягузтво, а потім схрестить свою шпагу з його знехтуваним клинком і вб’є колишнього друга, який став смертельним ворогом, бо підлість заслуговує на покарання, бо…
…Солль здригнувся. Мрії його обірвалися, як пісня коника, прикритого долонею.
Він убив трьох. Першого звали, здається, Тольбер, він був гуардом, простаком і забіякою. Егерт навіть не пам’ятав до ладу, через що виникла сварка — може, через жінку, а може, просто від хмільного куражу… Двобій був миттєвим і лютим, тому що Тольбер кидався на Егерта, як скажений вепр, а Солль зустрічав його натиск блискучими безжалісними контратаками… Потім шпага Солля втрапила супротивникові в живіт, і Егерт, у чиїх жилах тієї миті кипіла не кров, а гаряча смола, зрозумів тільки, що переміг…
Імені другої людини, якій він вкоротив віку, Солль так і не зміг пригадати. Той не був гуардом, просто якийсь гордовитий поміщик, який явився до міста з наміром як слід гульнути. І гульнув, а п’яний як свиня вперіщив Соллю ляпаса й обізвав шмаркачем, хоча сам і справді був років на двадцять старшим… У нього залишилися дружина й три доньки, Егерту сповістили про це після похорону…
Світле небо, а що було робити?! Хіба можна перетерпіти таку образу й не покарати кривдника? Так, на світі бувають і вдови, і сироти, але поміщик отримав по заслугах, та й той, перший, теж… Це ж тільки Дінар постраждав безневинно…
Три дівчинки, старшій років дванадцять. Розгублена жінка. Хто повідомив їй про смерть чоловіка? Небо, хоч би згадати ім’я того гульвіси… Але пам’ять вперто відмовлялася витягти з минулого слово, давно забуте за непотрібністю.
Далеко, десь у глибинах темного коридору ніжно поспівував цвіркун. Стояв пізній вечір. Мимоволі здригаючись, Егерт запалив відразу п’ять свіч — це було немислиме марнотратство, але кімнатка освітилася, як удень, і в тьмяній глибині залізного дзеркала в простінку біля дверей він побачив своє обличчя зі шрамом.
І цієї секунди здатність відчувати шкірою біль і насильство повернулася до нього з такою силою, що він захитався.
Світле небо! Місто лежало за товстими стінами й уявлялося суцільною ниючою раною, в університеті було майже порожньо, і зовсім безлюдним був флігель, але Егерт відчував неподалік страждання — тупе, звичне, як нав’язливий головний біль.
Від думки, що доведеться йти темними коридорами й сходами, коліна його затремтіли. Затиснувши зіпрілими долонями свічі: правою — три, а лівою — дві, Солль плечем відчинив двері.
Ніші зяяли чорнотою, від колон падали потворні, плазуючі тіні. Обличчя великих учених, зображені на барельєфах, оберталися до Егерта з презирливими гримасами, і, щоб підбадьорити себе, він почав наспівувати тремтячим голосом: «Ой-йой-йой, не кажи, любко, не розказувай! Та й того, що під сорочкою, не показувай!»
Гарячий віск капав йому на руки, та не відчував. Джерело болю було попереду, у бібліотеці.
З-під масивних дверей пробивалося світло. Егерт вирішив постукати, але руки його були зайняті, і він тихенько поскрібся носком чобота. З бібліотеки долинуло здивоване деканове: «Хто там?»
Якийсь час Егерт намагався вхопити мідну ручку, не випустивши при цьому палаючих свіч. Можливо, його зусилля успішно закінчилися б, та цієї миті двері розчинилися, і в прорізі постав декан Луаян. Та джерелом болю був не він, а хтось у напівмороку заповненої книгами кімнати.
— Це я, — сказав Солль, хоча декан напевно впізнав його й ні з ким не сплутав. — Це я…
Він запнувся, не знаючи, що казати далі. Декан забарився й відступив, запрошуючи Солля увійти.
Торія звично сиділа на краю столу, і пустий візок тулився до її колін, як переляканий пес. Егерт не бачив Торію відтоді, як приніс деканові Дінарову книгу й отримав важким томом по фізіономії. Зараз очі її залишалися в темряві, Солль не бачив спрямованого на нього погляду, але відчуття тупого страждання, яке випромінювала дівчина, зміцніло, наче один Егертів вигляд викликав у неї новий напад болю.
— Що, Соллю? — сухувато запитав декан.
Вони говорили про мене, зрозумів раптом Егерт, сам не знаючи, звідки виникла така впевненість.
— Я прийшов запитати, — сказав він глухо, — про скасовані закляття… Про закляття, які були зняті. Чи залежить… Чи залежить можливість звільнення… Від того, наскільки винна людина?
Торія повільно перевела погляд на батька, але не рушила з місця й не сказала ні слова. Переглянувшись із дочкою, декан насупився.
— Не зрозумів?
Торія — а в неї усе сильніше нила ліва скроня, й Егерту хотілося прикласти долоню до власної голови — безбарвно й рівно сказала в темряву:
— Імовірно, пан Солль хоче з’ясувати, чи має він, як безвинно покараний, якісь переваги…
Серце Егерта зацьковано стиснулося. Ледве рухаючи губами, він прошепотів, і теж у простір:
— Ні… Я…
Слів не було, Торія сиділа нерухомо, наче статуя, жодною рисою
