Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Егерт не знайшов у собі сил на відповідь.

Історія з кинджалами стала надбанням університету, і навіть зовсім незнайомі Егерту студенти підходили до нього в коридорах, щоб потиснути руку й запитати про щось незначне. Почався навчальний рік, і Солль не пропускав жодної лекції, але на душі в нього було тяжко.

Після зустрічі з Фагіррою він дав собі слово не з’являтися більше в місті — хоча хтозна, чи захистять від ордена Лаш університетські стіни? Егерт знав, що підлий страх зрадить його за першої ж нагоди, і хто б він не був, за необхідності зуміє витягнути з нього все, що тільки побажає. Орден Лаш знає або здогадується про його боягузтво, а це означає, що він бранець ордена, шпигун і донощик, і ніяка гордість, ніяка шляхетність не врятують Солля, коли коліна його підігнуться від страху, а пересохлий язик прилипне до гортані, щоб вимовити потім зрадливі слова…

Довгий звук з Вежі тепер наводив на нього жах.

Одного разу, зібравшись із силами, він відвідав декана, маючи на меті зізнатися у всьому. На підході до кабінету перед очима його постало обличчя Фагірри, а у вухах загугнявів переривчастий голос, що оповідав про майбутні лиха. Насилу переступивши поріг, Егерт зміг вичавити із себе тільки невиразне питання: що має трапитись… Чи має щось трапитись… У найближчому майбутньому?

Декан здивувався. Зі зворушливою серйозністю припустив, що незабаром щось таки має трапитись, а в недавньому минулому, на жаль, уже було. Егерт зніяковів, попросив вибачення й пішов, добряче здивувавши декана.

Іноді Солль заспокоювався, Фагірра, а тим паче сивий Магістр, здавалися йому людьми, гідними довіри. Можливо, він дійсно знає надто мало, можливо, довірена йому місія — не зрада, а навпаки, послуга університету… Говорив же Фагірра: «Ви зрозумієте згодом… Поки треба просто повірити… Гаразд?»

«Добре», — шепотів собі Солль, і йому легшало. Він навіть всерйоз замислювався, як краще виконати покладену на нього місію, але раптове усвідомлення власної підлості викликало розпач, і тоді, скулившись на підвіконні, він не відповідав на стурбовані запитання Лиса й не дивився в чесні, кольору меду очі.

Лис тепер ставився до Солля з набагато більшою повагою, причиною цього було не тільки рідкісне Егертове вміння метати кинджали, а й книги, які він читав, — «Анатомія» і «Філософія трав…», отримані, за словами Егерта, від самого декана. Гаетан навчився не чіпати Солля, якщо бачив, що той прагне самотності. Одного разу ввечері, задувши свічу, Лис насмілився запитати в дивного сусіда:

— Слухай, Соллю… А ти, взагалі-то, хто?

Егерт, який, дрімаючи, згадував про дім і батьків, стрепенувся.

— Га? Що-що?

Лис скрипнув ліжком.

— Ну… Тихий та боязкий, тільки ножі від тебе ховати треба, а то, на лиху годину…

— Не бійся, — гірко посміхнувся Егерт. Лис сердито завертівся:

— Ну так… Мені б таку гарненьку, як у тебе, фізіономію — усіх дівчат у місті… перепсував би… Вони ж за тобою самі бігають, як прив’язані, так ні, навіть не глянеш… У тебе загалом із цим… тим самим усе гаразд, га?

Егерт знову посміхнувся. А Лис, і не збираючись лишати Солля в спокої, приспів з новим запитанням:

— А хто це писок тобі сполосував?

Солль зітхнув. Запитав пошепки:

— Слухай… А День Великорадіння уже скоро?

Лис здивувався в темряві. Відгукнувся трохи згодом:

— Ще місяць… А що?

Місяць. Залишився місяць до призначеного строку. Егерт твердо знав, що не стане негідником і донощиком, якщо протримається до зустрічі з Мандрівцем. Зараз він раб закляття, але вільному Соллю не страшні будуть ні прямі погрози, ні обіцянка майбутніх бід, орден Лаш втратить тоді над ним будь-яку владу. І як приємно буде сказати в обличчя Фагіррі: пошукайте собі інших шпигунів! І Карвер… І повернення в Каваррен, зустріч із батьком… А потім — Егерт вирішив це майже точно, — потім він знову заявиться в університет і попросить декана прийняти його, можливо… Але це потім. Спочатку — Мандрівець, і зустріч відбудеться через місяць.

Думки про те, що буде, коли зустрічі не відбудеться або Мандрівець відмовить у порятунку від закляття, Егерт просто не впускав у свою свідомість.

Кілька ночей підряд Торії марилися незвичайно яскраві, дивні сни.

Одного разу їй наснилося, що вона стоїть на палубі вітрильника. Такі кораблі вона часто бачила на гравюрах і жодного разу — на власні очі. Навколо лежала синя чиста поверхня — море, над головою куполом вигиналося небо, а поруч стояв батько, і в руці його була чомусь пташина клітка. У клітці вертілася маленька, менша від горобця піщуга, на душі в Торії було незвично легко, і вона сміялася уві сні. Але на далекому обрії збиралася чорна, як попелище, хмара, і капітан — а на кораблі був і капітан — сказав з усмішкою: «Насувається шторм, але нам він не страшний».

Торія не злякалася. Однак хмара наближалася швидше, ніж годилося, а капітан зачув лихо надто пізно — у небі над кораблем уже висіла немислимих розмірів сова, і була вона водночас птахом і хмарою, тільки от хмар таких не буває. Очі її, два круглих блюдця, світилися білим тьмяним вогнем, а розведені крила затуляли небо; капітан закричав і, жахнувшись, заволала команда — тоді батько Торії, декан Луаян, відкрив дверцята пташиної клітки, що тримав у руках.

Пташинка, легка, менша від горобця, випурхнула на волю та стрімко метнулась угору й просто на очах зачудованих людей стала збільшуватись, рости, чорніти, й перетворилася на хмару, і зрівнялася за розмірами із совою, і в небі зчепилися вони у двобої не на життя, а на смерть. Тільки хто переміг у цій битві, Торії